А головне те, що заяв від українського міністра освіти чи навіть від прем’єра, які могли б так само образити українських викладачів і стати каталізатором подібних дій, було достатньо. Однак щось мені підказує, що російський відкритий лист – це радше виняток з правила, якому підлягають і українські викладачі. Моя теза – більшість українських викладачів влаштовує їх становище. Наведу лише декілька аспектів.
Система патронату. Не секрет, що початок наукового сходження в Україні, яким можемо вважати вступ на аспірантуру, багато у чому залежить від патронату. Зрештою не лише початок, а і подальше просування так само залежать від блату та знайомств. Такі умови породжують притаманну не лише для освіти систему, коли пройшовши її, людина стає зацікавлена у її збереженні, іншими словами, кожен хоче стати патроном. Чи за таких умов університетському середовищу потрібна демократія та реальна виборність усіх менеджерів?
Герметичність. Наскільки часто аспірантами якогось університету стають не його випускники? Гадаю, питання риторичне. Патрони зазвичай відбирають серед своїх вихованців. І повірте, це не випадки, коли можна говорити про формування певних наукових шкіл. Відсутній живий обмін кадрів та природній спосіб формування конкурентних наукових платформ. Натомість у такий спосіб патроновані ніколи передчасно не посунуть патрона з тої ж посади доцента чи професора. Подекуди це прийнято називати повагою до старших колег чи вічних вчителів. Таким же герметичним є і весь простір української академії освіти. Українські викладацькі посади пильно охороняються вимогами нострифікації закордонних наукових ступенів. Чи зацікавлені викладачі до справді відкритих та широкого оголошених конкурсів на заміщення посад, у тому числі за участю фахівців із закордонними ступенями?
Уровень образования снизился по сравнению с образованием в Советском Союзе. Снизился в том плане, что образование раньше давалось академическое и в очень жесткой иерархической управленческой системе. Сейчас студентам дана свобода выбора дисциплин - и к этому, может быть, не готовы ни студенты, ни преподаватели
— Галина Власова, первый проректор Национальной академии руководящих кадров культуры и искусства
Надмірне навантаження та мало науки? Останнім часом в медіа, зрештою і у цьому блозі теж, пишуть про чимале педагогічне навантаження українських викладачів. Дійсно, воно найбільше у Європі, а головне – фактично за нього і дістають свою зарплатню викладачі. Тобто практично виключеною є складова наукового навантаження. Однак чи це дійсно не влаштовує викладачів? Доплату за науковий ступінь вони отримують незалежно від того, чи продовжують займатись наукою чи ні. Захистився та й добре. Ще правда треба написати посібники на посаду, для чого часто згодяться вихованці. Отже спокійно чекаєш свого просування до професорської посади, паралельно зменшуючи кількість потрібних горлових годин у ставці. За таких умов мало хто думає не те, що про якісь відкриття чи науку, а хоча б про оновлення лекційного матеріалу, що яскраво виказують пожовклі конспекти багатьох професорів. Приходиш декілька разів на тиждень та повторюєш завчений роками матеріал. Чи за таких умов викладачі зацікавлені у зниженні норм педагогічного навантаження? Можливо. Але навряд чи багато з них зацікавлені у збільшенні ваги наукового навантаження при формуванні зарплатні.
Хабарництво. Скільки б деякі політики не говорили, що корупції в університетах немає, а статистику не обдуриш – за даними фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» щонайменше 32% студентів стикались з хабарництвом, 72 % якого припадає саме на сесію. Тобто низька зарплата часто компенсується такими собі преміальними на сесію. Чи зацікавлені викладачі в тому, аби навчальні програми ставали дійсно актуальними, а загальне навантаження на студентів зменшувалось, простіше кажучи, аби зникло чимало застарілих предметів?
Перераховані чинники ніби доповнюють один одного і створюють певну стратегію виживання української академії, яка сформувалась через відсутність планомірного реформування чи хоча б чіткого вектору розвитку вищої освіти протягом останніх 20 років. Це саме стратегія виживання, яка стане на заваді будь-кому, хто почне реформувати вищу школу. Тому тим, хто таки візьметься за реформу, у першу чергу потрібно буде заручитись підтримкою викладачів, які не поділяють таких стратегій виживання, тобто переважно молодих науковців і переважно із закордонними дипломами.