Все публикацииПолитика

Чернігівщина: не вилами єдиними

Перше, на що звертаєш увагу, зістрибуючи з потяга, – порожній фонтан із мармуровими білими лебедями. За ним – незліченні вагони із різним крамом. Від вокзалу до центру Бахмача – десять хвилин пішки повз старий локомотив та залізничні колії.

На вулицях багато дітей та людей похилого віку, проте мало молоді. Тут немає громадського транспорту, тому місцеві користуються здебільшого велосипедами, також власними авто чи таксі. Помічаю жінку в приталеному пальто, замшевих чоботах і з дамською сумочкою. Вона спритно перекидає ногу через раму і зникає за п’ятиповерхівкою. Поряд проїжджає двоє бабусь на велосипедах, слухаючи музику із кишенькового приймача.

– Та в нас тут катастрофа, – зітхає продавчиня в крамниці, готуючи нам каву. – Хіммаш порізали на металолом, молочноконсервний завод порізали на металолом. Приїхали з Києва і порізали. Був прекрасний птицекомбінат – закрили. Два хлєбзаводи – закрили. Тепер купляємо ніжинський і конотопський хліб. Лишилося одне вагоноремонтне депо.

Місцеві працюють на залізниці, займаються дрібною торгівлею або виїжджають на заробітки. Молодь втікає у більші міста – Чернігів або Київ -і зазвичай не повертається.

Проте є й такі, хто готовий розвивати своє місто. Валентин – майбутній геодезист, навчається в Чернігові. Разом із друзями створив волонтерську організацію, яка підтримує військових-земляків. Вони періодично їздять на передову, відвозять солдатам їжу та одяг, проводять «міні-ротацію» – забирають вояків у відпустку. На запитання, чи планує повертатися додому, відповідає ствердно.

– Перспективи в Бахмачі? Мінімальні. Але це містечко ідеальне для життя. Воно маленьке, тут є хороша інфраструктура. Аби привабити молодь, потрібно збільшити зарплати хоча б до двох з половиною тисяч – це мінімальна межа.

Вибори як свято

На центральній площі міста – порожній постамент. Тут був Ленін. У кінці лютого його тихо й мирно спиляли та «інтелігентно провели в останню путь», як кажуть місцеві. Сьогодні на постаменті український прапор, фотографії загиблих на Майдані, вінки та лампадки.

Фото: Надано авторами

За спорожнілим п’єдесталом – Будинок культури. Традиційна радянська будівля – громіздка, сіра, похмура, із високими брудними вікнами й масивними залізними дверима. На бордовому черепичному даху збились у зграйку голуби. Наступні кілька днів у Будинку культури житиме окружна виборча комісія. У цьому ж приміщенні знаходиться найбільш респектабельна виборча дільниця міста – тут голосує мер Бахмача Павло Шимко, він же один із основних кандидатів-мажоритарників в окрузі.

Біля входу жінка з хлопчиком одинадцяти років роздають листівки. «Закликаємо людей голосувати по совісті, а не за гроші», – пояснює Олена. Каже, що належить до громадської організації «Народна рада Бахмаччини», яка бореться за чесні вибори в окрузі.

З притиском відчинивши вхідні двері, потрапляємо у широкий та довгий коридор. Навпроти – дзеркала у повен зріст, завішені інформаційними стендами у три ряди. Шукати потрібні списки незручно: нижній – на рівні поясу, аби розгледіти верхній доводиться ставати навшпиньки. Те ж саме й у Будинку школяра: стенди розміщені на рівні колін. Люди змушені нахилятися чи присідати, аби розгледіти своїх кандидатів. «Знову поставили виборця раком», – жартує дід із ціпком.

Саме тут, перед списками партій та мажоритарників, відбуваються найцікавіші розмови та проводяться найхимерніші роз’яснення:

– А «Батьківщини» нема? – запитує древній дідусь свого більш активного співрозмовника.

– Та є, десь он там, – махає вбік, не відриваючись від списку «Народного фронту». – Льотчиця вот, яка сидить, перший номер. Та кому вона треба?

Поряд вздовж списків чимчикує бабуся у кислотно-салатовій хустині та камуфльованому пальто із логотипом U.S. Armed Forces.

– Хотіла за «Правий сектор» проголосувать, а там дядьки усі незнайомі, – бідкається подрузі дівчина у сірому пуховику із хутряним комірцем та теплій шапці зі стразами й помпоном.

– Треба, шоб брав автомата й заставляв їх шось робить, – на ходу коригує передвиборну програму Радикальної партії Олега Ляшка старша жінка у строгому пальто й капелюшку.

– Главное – олигархов убрать. Я за «Свободу», потому что там нормальные мужики, – чоловік проводить роз’яснювальну бесіду із сином.Поряд зі стендами вовтузяться святково вбрані дітлахи. Біля них метушаться молоді мами, чекаючи, поки тати, проголосувавши, прийдуть їм на зміну. Усі довкола жартують, обіймаються, вітають один одного із подвійним святом – виборами та Днем автомобіліста. Через коридор від приміщення-дільниці знаходиться кімната-магазин взуття, переповнена потенційними покупцями. Вкинувши бюлетень в урну, дівчата поспішають приміряти чобітки.

Фото: Надано авторами

Помітивши наші незнайомі обличчя, назустріч поспішає заступник голови дільничної виборчої комісії пані Тетяна, цікавиться, хто й навіщо, після чого розпливається у посмішці й радісно сплескує в долоні: «Так раді, так раді, що ви у нас!». Вітає зі святом, запевняє, що у них «все замєчатєльно», із гордістю розповідає про спостерігачів з Албанії та Швейцарії, які заходили зранку. Мера міста називає «наше сонечко».

Кандидат з народу

Найжвавіші обговорення на дільниці викликають фото двох Павлів Шимків: мера Бахмача та його повного тезки, кандидата-клона:

– Так а як узнать у списку, який наш? Там фотографія буде?

– Так там год має буть написан.

Місцеві розповідають про мера як про покійника – або хороше, або нічого:

– Свій чоловік, у лісозащітному багато проробив, здоровкається, дякує, дрова мені поміг дістать, – агітує співрозмовницю чоловік у засаленому кожусі й робочих чоботях.

– Ну вот, скільки доброго зробив, – погоджується жінка.

– Не все, шо обіцяв, зробив. Да хто щас все робить? І на том спасибі, – Валентина Василівна теж не має суттєвих претензій до Павла Шимка.

Мер приїхав на дільницю по обіді. Люди зустрічають його радісно, вітають зі святом. Павло Миколайович у строгому костюмі з краваткою і начищених туфлях, зачіскою а-ля Елвіс Преслі та осяйною усмішкою. Він нікого не минає: із кожним вітається, чоловікам тисне руку, жінкам вклоняється чи обіймає за плечі, запитує як дружина, дитина, сипле жартами: «о, два Шимки - яка приємність!». Зала підтримує свого мера дружним хихотінням.

Водночас пані Тетяна бере під лікоть жінку-спостерігача ОБСЄ та тягне знайомитися із Павлом Миколайовичем. Здивована іноземка не опирається. Поки перекладач знайомить міжнародних спостерігачів із очільником міста, голова дільничної виборчої комісії та її заступниця турботливо у дві руки відтирають кофтину пані спостерігача від вапна зі стіни. Мер пропонує сфотографуватися. Іноземці запитують, чи буде світлина у пресі. Мер запевняє, що це на згадку, лише для сімейного архіву. За півтори години фото з’являється на фейсбук-сторінці Павла Миколайовича.

кандидат – другий зліва
Фото: із фейсбук-сторінки Павла Шимка
кандидат – другий зліва

Кандидат із нуля

– Він в жизні красивіший, то фотографія просто якась неудачна, – розповідає молода дівчина подрузі про Володимира Брюховецького, голову Талалаївської райдержадміністрації та кандидата-мажоритарника від «Свободи».

– У нього нічого немає, він йде з нуля. Молодь треба підтримувати. Хай у Талалаївці кажуть, що гаряча голова, але ж молодий ще, все попереду, – пояснює Валентина Василівна свій вибір.

Підтримує Брюховецького і Петро Павлович. На хвіртці він почепив аркуш із закликом голосувати за «Свободу» та її кандидата-мажоритарника. Каже, що підтримує партію з 1991 року. Водночас на старих порепаних віконницях крейдою виведено «голосуєм за Ляшка».

Фото: Надано авторами

Петро Павлович розповідає, що працював зоотехніком, об’їздив весь Радянський Союз, але з 1986 року не має постійної роботи: «Два місяці працюю і виганяють».

– Чому підтримуєте Брюховецького?

– Потому шо він єдиний кандидат, якому тут можна довірять.

– Чому ви так думаєте?

– Він молодий – це раз. По-друге, актівний, був на Майдані майже з перших днів. По-третє, в Талалаєвкє його поважають.

– Ляшко вам теж подобається, що ви агітуєте за нього?

– А Ляшко – він дуже радікальний. І єслі люди сумніваються за кого голосувать, то хай за Ляшка голосують.

Фото: Надано авторами

Кандидат із лопатою

– У нас тут плакати з Валерієм Давиденком зривають, а Голицю вішають. Біжать, зривають Голицю, тоді знову Давиденка вішають. Сьогодні приходжу на роботу, а тут його плакати лежать, всі потоптані. Якась ненависть така до його, - розповідає бабця. І додає, що нещодавно бачила, як на площі зібрався натовп, – Я думала магазин новий відкрився. А потім мені кажуть: «Ні, то люди приїхали, бо у Давиденка гроші дають, щоб за нього голосували». Тоді одразу Денис Сергієнко приїхав, а він у «Свободі», міліцію викликав, швидко приїхала. І зловила ж одного хлопця з грошима. 

У депутати Валерій Давиденко, місцевий бізнесмен-аграрій, балотується від «Заступу». На усіх плакатах він із синьо-жовтою лопатою в руках обіцяє захистити селян та землю. У той же час містом розкидані листівки із закликом люструвати Давиденка за роботу в уряді Азарова.

– Так він бивший замміністра при Януковичі. Ну от чо знов лізти? І чо гроші роздаєш? Чо підкупаєш? – обурюється жінка

– Ну ти б не лізла, я не лізла б. А він побув в одному кріслі, хоче і в другому посидіти, – відповідає їй подруга.

Свободівець Денис Сергієнко, який впіймав представника Давиденка із 260 тисячами гривень під час підкупу виборців, розповідає, що таких випадків було багато. Окрім грошей кандидат-аграрій засівав продуктовими пакетами. Денис дивується недалекоглядності виборців:

– Не розумію, що робиться у головах тих, хто продається. 300 гривень ділимо на п’ять – це 60 гривень на рік. За 60 гривень на рік заганяти себе у безвихідне становище – не розумію я цього.

Фото: Надано авторами

«І по закону, і бистро – як то так?»

– Так, жіночко, успокойтеся. Ще п’ять мінут. У нас є такі, шо без двух до закриття приходять. Нашо нам ці скандали? – пані Тетяна вгамовує гарячі голови серед спостерігачів від партій. За п’ять хвилин комісіє почне рахувати голоси виборців.

Оптимізувати процес вдається не відразу. Веселий гомін, смішки, перешіптування, походи до вбиральні постійно гальмують підрахунок. «Дєтскій сад!», «До п’яти ранку тут будем сидіть», «Дурдом, а не вибори!» – обурюються особливо суворі партійні спостерігачі.

– Всі хочуть, щоб і по закону, і бистро – як то так? – дивується Сергій Петрович, хитрий вусань із дільничної виборчої комісії.

Пані Тетяна від безвиході змінила парадні білі чоботі на рожеві домашні капці.

– Єсть прєдложеніє посортіровать, а потом щітать. Хто проти? – намагається врятувати ситуацію Людмила Миколаївна, голова дільничної виборчої комісії.

– Усі! Усі «за»!

Фото: Надано авторами

Зібравшись довкола столу, члени комісії взялися сортувати бюлетені:

– Чий Гриценко?

– Мій!

– Заступ!

– Давай сюда!

– Свобода!

– Я!

– Ляшко!

– Мені!

– Дєвочкі, Самопоміч у кого?

– А хто це, Самопоміч?

– Та мер Львова.

– Комуністи чиї?

– От комуняки!

– Опять лізуть!

– А тут не покажу, шо написано, – засоромлено ховає зіпсований бюлетень пані Тетяна.

Фото: Надано авторами

– Давиденко або Запорощук пройде. Шимко не набере. Може у місті виграє, но в окрузі не набере, – прогнозував один із членів дільничної комісії ще зранку. Проте навіть у Бахмачі мер не переміг.

Перше, що помічаємо, вийшовши з дільниці, – білий дим із труби безіменного готелю навпроти. Бахмач свій вибір зробив: Валерій Давиденко став народним депутатом. Він же єдиний в Україні мажоритарник від «Заступу». Що ж до партійних уподобань, то округ залишився вірним Олегу Ляшку – лише тут «радикали» взяли перше місце за кількістю голосів виборців.

Друге, на що звертаємо увагу, – білборд із закликом не продавати свій голос і пам’ятати про загиблих. Майже північ, повертаємося до готелю, де на стіні висить репродукція Мони Лізи. На звороті картини нерівними друкованими літерами виведено: «Человек, который ничего не знает, верит всему».