Чи перетвориться Революція гідності у Революцію Лінча?

Печать

Тяжко усвідомлювати, що винуватців злочинів часів Януковича не притягнуто до відповідальності. Я не знаю, які причини цього; не знаю усіх закулісних компромісів і домовленостей. Припускаю, що, як завжди, тут спрацьовує те, що політика – це «мистецтво можливого». Проте «непотоплюваність» усіх отих шуфричів, єфремових, колесниченків, їхня переконаність, що їм і цього разу вдасться «развести всех, как котят» і знову, як після Помаранчевої революції, перетворитися зі злочинців на політичних опозиціонерів, здатні вивести з себе навіть найсумирнішу людину.

Проте в мене нема найменшого сумніву, що дати собі в цьому волю – це завести себе в неволю. Згадаймо: нашу революцію ми назвали Революцією гідності. Ми були принижені владою, викинуті нею на смітник історії, але врешті-решт, згадавши, що кожна людина наділена Богом даною гідністю, стрепенулися і разюче поламали всі плани ворога роду людського. Ми законно гордимося цією перемогою – але чи справді ми усвідомили, щó таке людська гідність і чого вона від нас вимагає?

Якщо подивитися на нову моду – кидати депутатів-корупціонерів у брудні смітники – висновки будуть невтішні. Бо активісти цього руху для себе зарезервували право на гідність, а для своїх ворогів і кривдників – ні. Бо вони провинилися перед народом, а тому їхню людську гідність вже можна топтати. Та ще й виставити їхні фото у соціальні мережі, щоб і інші позловтішалися.

Фото: Варта Киева

Проте чим тоді наші «борці за справедливість» відрізняються, скажімо, від тих терористів, які провели наших полонених по центральному проспекту Донецька і зняли це на відео? Чим відрізняються від беркутівців, які виставили на глум козака Михайла Гаврилюка? Або ж від тих знавіснілих донечанок, які плювали у привʼязану до стовпа Ірину Довгань? Адже всі вони знущалися над своїми нелюбими суперниками – і все це ми назвали порушенням людської гідності.

Здається, логіка «месників» безвідмовна: тим негідникам депутатам-корупціонерам треба дати зрозуміти, що вони – злочинці. Бо ж надії на справедливий закон і суд немає ніякої, а тут – просте і привабливе рішення. Не треба годувати цілу армію суддів і правоохоронців, не треʼ мудрувати над прийняттям належних законів. Досить кількох дужих рук – і кривдника покарано, а душа наша відчуває таку солодку сатисфакцію.

Але чи усвідомлюють наші «захисники», що своїми дужими руками вони надійно переводять нас у типове середньовіччя? У час, коли кривдників і грішників возили у заґратованій клітці чи обваляними у пірʼї? Чи цим має закінчитися наше стремління до верховенства права і європейських цінностей?

І чи усвідомлюємо ми, що своїм схваленням таких дій і зловтішанням над «покараними» ми торуємо дорогу до парламенту тим політичним крутеликам, які тупо грають на примітивних інстинктах натовпу? Бо ж ось дивіться, які ми круті та рішучі. І ніким не підкуплені, бо навіть самих депутатів запросто кидаємо у смітник. Проте насправді деградація правового чуття й ціннісної основи у тих горе-месників настільки велика, що їх і близько до політичного життя підпускати не можна.

Хоч як часом виправданим виглядає самосуд, він завжди суперечить верховенству права. Блискавичність самосуду приносить задоволення нетерплячим, але не встановлює справедливість. У нашому грішному світі остання дається тільки через належну процедуру розслідування та визначеного законом покарання. А як не влаштовує закон – переконуйте суспільство, що його треба змінити. Це довго і мозольно важко, але на цьому й тримається людська цивілізація.

Тому немає кращої самодискредитації українського протестного суспільства, ніж оця дитяча забава у «відважних довбушів». Бо до клубу цивілізованих держав нас ніколи тоді не приймуть. Немає кращої дискредитації шляхетного героїзму Небесної сотні, ніж ота примітивна «героїка народної відплати».

Фото: Макс Левин

Втім, існує версія, що це самі «постраждалі» влаштовують такі шоу, щоб підняти собі рейтинг в очах своїх симпатиків. Що ж, можливо. Має право на існування і версія, що все це – проплачені Москвою акції, які покликані дискредитувати новітнє піднесення українського духу. Саме ця версія видалася б мені найбільш реалістичною. Але тоді ми мали б побачити в суспільстві здорову реакцію відторгнення таких методів і миттєві запобіжні кроки з боку їхніх свідків.

Майдан виграв своє відчайдушне протистояння зі злом не тому, що зібрав команду крутих мачо, а тому, що стояв на стороні добра. Тому що гідно повстав проти негідної влади. Тому що піднявся на захист цінностей, що їх потоптав цинічний режим. Саме тому ми й мали на собі благословення Господнє.

Звідси висновки. Якщо описані факти – це ініціатива наших «відважних месників», то хай усвідомлять, що слідом за покараними у смітник летить і Боже благословення. Якщо ці факти – путінські провокації чи прояви передвиборчих політтехнологій, то зробімо все, щоб їх не допустити.

Наберімося терпіння й мудрості: ту гірську річку, яку нам треба перейти, не переплигнути за один раз. Більш реалістичним є перестрибувати з каменя на камінь, ризикуючи послизнутися і замочити ноги, але крок за кроком простувати до мети.

Домагаймося нормального функціонування державних інституцій, але передусім дбаймо про духовне одужання нашого суспільного організму. Бо ж звідки беруться знахабнілі корумповані чиновники, як не з нас самих – «білих та пухнастих»?

І за будь-яких обставин залишаймося «воїнами добра». Бо «мусить твій табір бути святий, щоб Господь не бачив нічого негожого в тебе та не відвернувся від тебе» (Втор 23:15).

Тэги: Майдан, предвыборные технологии, "мусорная люстрация"
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей