Голодувальник став першим дописувачем нової рубрики «Останнє слово» на сайті Української гельсінської спілки з прав людини, де кожен засуджений до довічного позбавлення волі має право розповісти цілому світу свою версію тих подій, які коштували йому свободи. Володимир Панасенко розповів, що його засуджено за організацію замаху на генерального директора ТзОВ «Шувар» Романа Федишина, спроба якого сталася 26 жовтня 2006 року у Львові. Того дня було підірвано автомобіль Федишина, в результаті чого власник отримав легкі пошкодження. Але загинула дівчинка, яка саме в час вибуху проходила повз автомобіль.
Володимир Панасенко твердить, що «основним і єдиним доказом моєї причетності до злочину суд наводить покази О. – посередника злочину, які дані ним виключно на досудовому слідстві (ДСС). Ці покази на ДСС були непослідовними та суперечливими. О. відразу ж після свого затримання вказав замовником злочину самого Р. Згодом О. змінює особу замовника ще двічі. І з часом указує уже на мене як на замовника злочину». Певна річ, аргументи Володимира Павленка не можна сприймати за абсолютну істину. Лише суд може встановити правду.
Це теоретично. Але практика спонукає мене до скепсису. Коли я вперше познайомився зі справою засуджених за вбивство, то не повірив своїм очам. Двох хлопців запхали до в’язниці, не маючи жодного доказу. Ні відбитків пальців, ні слідів крові на одязі, ні навіть показів свідків. Нічого!!! В основу звинувачення лягли тільки їхні власні свідчення, від яких вони швидко відмовилися, заявивши, що давали їх під тиском. Зазвичай делікатне слово «тиск» приховує побиття чи навіть катування. Я написав чимало розслідувань про невинно засуджених і переконався, що суди надто часто відправляють за ґрати тих людей, які не здійснювали злочинів. Це набуває особливо драматичного звучання, коли раптом знаходять реальних злочинців. Тоді доводиться звільняти тих, кого вже несправедливо запхали до в’язниці.
Засуджений Павленко викладає типові обставини, за якими садять невинно засуджених. А саме – єдиним доказом є свідчення однієї особи, від яких ця особа відмовилася у першому ж судовому засіданні і заявила, що вони давалися під психологічним та фізичним тиском, під дією ліків, які йому вводились для лікування хронічного алкоголізму.
В той же час не можна виключати, що він намагається ввести громадськість в оману, аби виправдатися і вийти на волю. Виходить замкнене коло. Суди повинні встановлювати істину, але надто часто вони виносять несправедливі вироки і тому їм не можна довіряти. Недарма в суспільстві шириться рух тих, хто вважає, що їхніх родичів безневинно засудили. Я вже писав у «Лівому березі» про громадську коаліцію «Проти правоохоронного терору». Днями її координатор Тетяна Прохода повідомила про пікет під Верховним Судом, який відбудеться 18 лютого. Найвищий суд розглядатиме справу Руслана Моїсеєнка, якого Глухівський суд Сумської області засудив на десять років. За інформацією Тетяни Проходи, слідство не надало жодного доказу, крім явки з повинною, яку Руслан зробив під тиском. Про шиту білими нитками справу дуже багато писали газети і розповідало телебачення, але судді не взяли до уваги очевидні невідповідності. Тетяна сподівається, що бодай в Києві їхні пікети дадуть можливість встановити справедливість.
А якщо ні? Володимир Панасенко радить своїм рідним виїхати з цієї країни, де не можна захистити свої права. Але всі виїхати не можуть. І що робити? Не можна відмовити в слушності тим, хто каже, що незабаром суспільство почне шукати справедливість із допомогою вил.