Якось так сталося, що навіть наприкінці третього року російської агресії в Україні ані Президента України, ані прем'єра Гройсмана, ані спікера ВР Парубія, які супроводжували Петра Олексійовича під час урочистостей на честь “Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав”, анітрохи не бентежить оте прикре уточнення “на території інших держав”. Авжеж, як воно взагалі може когось бентежити? Це ж не якісь там Гіркіни-Мотороли, це ж наші, такі рідні й звичні, “афганці”! Це ж дядя Міша з другого під'їзду, що цілий рік в одній тільняшці квасить, це ж Василь Петрович, бойовий офіцер — знаєте, як нам його досвід в АТО допоміг? — це ж навіть отой політик, ну як його... симпатичний такий, в тілівізорі раньше бував часто... Ну які ж вони окупанти? Хіба ж вони хотіли? В них же вибору не було!
І так із року в рік Україна продовжує віддавати шану “честі”, “героїзму” та “мужності” людей, які прийшли топтати чужу країну важким кремлівським кирзовим чоботом. Які вдерлися на територію незалежної держави, щоби за 10 років війни винищити 10-ту частину всього цивільного населення цієї держави — бо цьому населенню чомусь не сподобалися прислані з Кремля наглядачі. І на всі вбивства, вчинені радянським окупаційним корпусом в Афганістані, у “воїнів-інтернаціоналістів” залізна індульгенція: вони ж не хотіли, їх просто змусили! Це ж був Радянський Союз! Хто ж міг піти проти системи?!
Добре, змусили — то й змусили: засуджувати боже збав. Але в такому разі, по-перше, варто би припинити знущатися з “псковських десантників” та їм подібних російських “туристів”, яких так само одного раптового дня перевезли через кордон іншої держави та кинули встановлювати на Донбасі русскій мір силою російської зброї. З точки зору особистої провини в злочинах окупації вони нічим не гірші за “воїнів-інтернаціоналістів”! По-друге ж, якщо ці жертви обставин пішли під кулі афганських партизан не з власної волі, а через те, що не змогли піти проти волі своїх рабовласників, може, хоча би приберете з програм вшанувань усі ці високі слова про “обов'язок”, “мужність” та “героїзм”?
Складається враження, що вміння ганити Кремль за його окупацію Чехії чи вторгнення до Фінляндії, але хвалити його маленьких уересерівських посіпак за героїзм в імперській боротьбі проти афганського народу — це прояв якогось невитравного побутово-колоніального расизму. Бо ж, мовляв, одне діло — фінські партизани чи празькі студенти, Європа все-таки, а геть інше — якісь немиті бородаті вівчарі з берданками. Хіба ж можуть такі боротися за свободу, віру та незалежність? Хіба ж можуть такі мати моральне право й природне бажання прирізати нещасного сержанта Нечипоренка, як окупантського собаку, якого в чужий кішлак з автоматом Калашнікова не кликали? Авжеж, ні — це, мабуть, просто такі безсловесні духи, які домовилися спільно з безжальним Кремлем винищити в Афгані доблесних українських хлопців.
Якщо вперто вважати радянських окупантів потерпілою стороною та ігнорувати мотивацію вбивць “загиблих інтернаціоналістів”, то навряд когось здивує й пасаж Порошенка про те, що “воїни-афганці сказали своє вагоме слово під час Революції Гідності, їх бойовий досвід і тепер є запорукою багатьох перемог у боротьбі з російським агресором за незалежність і територіальну цілісність України”. Хоча по суті своїй ці слова звучать диким блюзнірством.
Досвід посягання на незалежність і територіальну цілісність Афганістану — це не “запорука перемог” над посяганням на незалежність і цілісність України. Це просто співучасть у злочині проти іншого народу, яку тепер колишні “інтернаціоналісти” спокутують, захищаючи від злочинця вже власний народ. Безумовно, досвід реальних бойових дій на війні завжди допомагає, але хвалитися тим, що на ні в чому не винних афганцях зайди-українці відпрацьовували навички опору зайдам-росіянам — це відгонить російською мілітарною мантрою “Можем повторіть!”.
Хоча єдине гасло, яким би справді мусили керуватися українські учасники кремлівської агресії-1979, а тим паче в протистоянні кремлівській агресії-2014, — “Ніколи знову!”. Щоби ніколи знову кремлівські терористи не наважилися повторити те, що вони вже влаштували в Афганістані, Донбасі чи Сирії, щоби ніколи знову ніхто не змусив українців заробляти кулі й медалі “на території інших держав”, і щоби ніколи знову на могилах загиблих українців не намагалися героїзувати ганебний імперський злочин — лише за те, що українці теж несуть за нього свою частку відповідальності.