Коли читаєш електронні декларації українських можновладців, із закономірним питанням “Звідки?” може всерйоз конкурувати лише одне: “Навіщо?!” Навіщо людина роками не їла, відкладаючи копійки зі злиденної депутатської чи чиновничої зарплати (ми ж не будемо без результатів розслідувань НАБУ та рішення суду прямо звинувачувати декларантів у тому, що все це елітне майно вони придбали за хабарі, відкати чи втупу вкрадені з бюджету гроші), аби купити собі ще три золоті вази, ще 120 позолочених ікон — чи навіть вкрити товстим шаром назбираної готівки підлогу ще однієї купленої квартири?
Якщо підрахувати, яка кількість народних депутатів навіть за половину одного-єдиного свого скликання встигла збагатитися “зібраннями картин” або “колекціями холодної зброї”, може скластися враження, що в стінах ВР живе якийсь стрьомний “вірус Шуфрича”, що моментально музеєфікує мізки своїх жертв та змушує тягти до хати все, що колись десь добре лежало, та погано охоронялося. Кількість задекларованих депутатами квартир наводить на думку, що свої знову урізані нардепівські зарплати народні обранці компенсують здаванням хатиночок в оренду не обтяженим мандатами громадянам. А судячи з готівкових сум, які можновладці тримають у залізних сейфах та скляних банках, в країні діє якась секретна програма зі стримування інфляції вилученням зайвої готівки з вільного обігу.
Дивує навіть не те, що наша “еліта” для чогось собі це купує та складає, а те, що ці колекції машин, хат, скульптур, мощей та шабель виявилися саме тією верхівкою майнового айсбергу, яку його власники не посоромилися показати суспільству — на відміну від тих рахунків та акцій, які вони гарячково виводили з поля зору НАЗК аж до самого деклараційного дедлайну. Якщо Ігореві Гриніву реально не соромно декларувати “Апостол” чи “Острозьку Біблію” XVI століття, Андрієві Лозовому — “хрест із святими мощами” XIII століття, а Анатолієві Матвієнку — храм, то, вочевидь, в середовищі нардепів заведено вважати, що жодного блюзнірства чи вульгарності в таких діях нема — навпаки, всі ці колекції вин, ікон та музейних експонатів мають свідчити виборцеві про високу культуру, тонкий смак та затяту набожність їх власника.
Але антикваріат антикваріатом, а найяскравіше свідчать про рівень естетичних смаків не храми, не мощі, не шаблі (ті, які вина, й ті, які зброя), не меблеві гарнітури (яких, до речі, на диво мало в деклараціях — наче всі ті палаци й елітні квартири заставлені не золоченими кріслами й не столами з чорного дерева, а табуретками, бабусиними етажерками й розкладачками) й навіть не шкіряне пальто Петра Олексійовича. Над усіма деклараціями — як найрозпальцьованіших багатіїв із великого бізнесу та великої корупції, так і підтоптаних старожилів ВР чи молодих нардепів-неофітів — усією вагою своїх каратів тяжіють нескінченні годинники...
Елітні годинники пафосних фірм вартістю в десятки тисяч доларів фігурують майже у кожній декларації — незалежно від того, чи засвітив власник поруч із ними палац, автопарк і 10 вагонів готівки, чи лише мамину “хрущівку” й бабусину пенсію. Vacheron Constantine, Breguet, Ulysse Nardin, Rolex — цими торгівельними марками декларації просто рясніють, причому вкрай рідко власник “серйозних котлів” обмежується одним екземпляром.
Здавалося б, після 90-х, чий епос зробив золотий “ролекс” таким самим невід'ємним атрибутом анекдотичного жлоба-нуворіша, як золотий хрест на півпуза й малиновий піджак, подібних “статусних речей” публічна людина мала би просто шугатися. Тим паче в Україні, де Юлія Тимошенко ще в 2002-му році ловила в Раді за руку Святослава Піскуна, демонструючи виборцям його неспівмірний із доходами Генпрокурора“Vacheron Constantine”. Тим паче зараз, у 2016 році, в еру смартфонів, коли з усіх необхідних людині функцій у наручного годинника лишилася лише очевидна для всіх функція демонстративних понтів, а прикладне значення артефакту дорівнює якомусь золотому пейджеру.
Але, як з'ясувалося, одне діло — іржати з Breguet під рукавом ряси московського патріарха Кірілла, а інше — намагатися попри це не виглядати лохом у Раді, де на кожній руці, що стрибає по кнопках, мусить неодмінно висіти знак якості від визнаних корупціонерами всього світу швейцарских фірм. Звісно, можна було би припустити, що всі ці годинники чесним депутатам, суддям та урядовцям подарували їхні друзі-бізнесмени чи колеги-корупціонери, але це припущення розбивається об суворі рядки декларацій, у яких ці пристрої для вимірювання часу майже ніколи не фігурують у розділі “подарунки”. Вочевидь, для кожного депутата справжньою “пробою” має служити документально підтверджений факт, що статусні котли він міг придбати й сам. Подарувати ж і лоху могли, а тут — “не подарували, а наголосував”!
Тому не дивно, що Володимир Гройсман, який, схоже, навіть за півроку прем'єрства не зумів позбутися комплексів провінційного мера, що потрапив до вищого світу “столичних штучок”, декларує аж 9 елітних годинників — треба ж показати цим столичним, що й вінницькі перці не пальцем роблені! Не дивно й те, що в декларації Олега Ляшка, який іще 4 роки тому кричав соціалісту Рудьковському “знімай свої туфлі за 10 тисяч!”, фігурують аж 4 пафосні хронометри — поруч із “вилами селянськими” та “орендованим” будинком. Навіть Володимир Парасюк не втримався від того, щоб задекларувати хоча б електронний “самсунг” за скромні для ВР 7999 гривень. І що з того, що цей прилад за вартістю навіть декларуванню не підлягає? зате ж годинник! хлопці, я ж теж свій! до мене теж іноді святий Миколай забігає!
Найцікавіше, що недогодинник Парасюка — чи не єдиний з усіх хронометрів Ради, вартість якого вписано в декларацію. Чи то святий Миколай — єдиний із годинникових дистриб'юторів, хто видає чеки щасливим споживачам, чи то більшість нардепів щиро вважає, що вказуючи марку цацки, але не вказуючи вартість, вони можуть одночасно й перед обізнаними на годинниках колегами попонтуватися, й зайвих підозр у більш лохуватих читачів декларацій не викликати.
Але біс із ними, з цими любителями дорогущих годинників — врешті, бажання похизуватися власним матеральним статусом у них вкрай рідко поступається місцем інстинктові самозбереження. Дивно те, що ніхто з тих фахівців-консультантів із “пдіготовки майна до е-декларування”, до яких наша “еліта” бігала останні тижні перед 31 жовтня, навіть не порадив своїм клієнтам роздарувати хоча б частину цих “палєвних” артефактів водіям, покоївкам, прибиральницям, голодним дітям та далеким родичам. Бо ж, як свідчить досвід полювання на жадібних мавп, лапу зі жменею горіхів й так неможливо витягти з глечика. А якщо на цю лапу ще й начеплено десяток “ролексів”, мавпа — навіть якщо наважиться випустити ті кляті горіхи — просто приречена.