Адже 3 місяці тому СБУ вже затримувала за кришування бурштинових копанок іще одного свого видатного представника — цілого заступника голови СБУ в Рівненській області. І якщо згадати, що відомство активно займається темою “поліського Ельдорадо” менше року, то стає моторошно: яку ж силу мають над душами смертних людей жовті камінчики, що навіть досвідченим та визнаним борцям зі злочинністю вдається опиратися цій силі щонайбільше кілька місяців?
Всесильний бурштин перетворює на своїх слухняних зомбі всіх, хто його торкається. Кришували копанки кримінальники — до справи мусила взятися міліція. Взялася міліція — й теж міцно зрослася з бурштиновою мафією, й навіть перейменування на поліцію не допомогло. Взялася за копачів, кримінальників та поліцію СБУ — й тепер так само мусить затримувати своїх співробітників за кришування та організацію копанок. І хто б із правоохоронців не торкнувся своми чистими безкомпромісними пальцями бурштинових потоків — усі надійно прилипають до жирних боків коштовного “солом'яного бичка”: судді, митники, прокурори...
Навіть якщо вдається затримати когось із навернених у бурштин на гарячому — безжальний вірус лише переможно шириться: справа рівненського СБУшника, затриманого у грудні, надійно зависла в Генпрокуратурі, яка відмовляється передавати матеріали до Національного антикорупційного бюро. І, швидше за все, це навіть на краще: якби всесильний бурштин затягнув у своє болото ще й НАБУ, ми б уже на початку діяльності перспективного органу отримали крім Служби Бурштину України (СБУ) ще й Незалежну Артіль Бурштинярів України — а воно нам треба?
На тлі всього, що відбувається з бурштином, прохання голови Рівненської ОДА до Арсена Авакова ввести до північних районів війська Нацгвардії просто лякає. Якщо бурштинова зараза вхопить іще й особовий склад НГ, то під загрозу буде поставлено обороноздатність країни: адже гвардійці замість служити Україні миттєво почнуть втілювати на практиці марення російського “Пєрвого канала” про “клаптик бурштинової землі та двох рабів-копачів”.
Здавалося б, виходу немає. Скільки б суспільство не волало про екологічну катастрофу, що перетворює квітуче зелене Полісся на мертве сіре Побурштиння, будь-які спроби боротьби з бурштиновою злочинністю неодмінно перетікають у кришування цієї злочинності.
Але вихід є завжди. Оскільки план “А” (антикорупційний) провалився, Україні нічого не залишається, окрім як перейти до плану “Б” (бурштинового).
План дуже простий:
1) оголосити мораторій на будь-яку боротьбу з бурштиновою мафією. По-перше, в такий спосіб вдасться уникнути неминучого поширення зарази на всю систему державнго управління, а по-друге, лише так можна якнайшвидше усунути першоджерело проблеми — бо, на щастя для України, запаси бурштину в нашому Ельдорадо не безмежні. В липні минулого року Міністерство екології оцінювало їх у кілька років гіперактивного видобутку, але оскільки в ділі вже й СБУ, то з такими спецами за рік-два вигребуть усе до камінчика.
2) усі сили й кошти, що витрачаються державою на боротьбу з видобутком бурштину, спрямувати на відновлювальні роботи — висадку лісу, засипання ям і таке інше. Звісно, вирубані ліси за кілька років не виростуть, але якщо знищення екосистеми все одно не уникнути, то починати відновлення краще одразу.
Щоби не втрачати час, при цьому варто укласти з представниками організованої злочинності угоду (і не треба крутити носом — із донецькими злочинцями ж домовляємось!) про поетапне відведення мотопомп зі сплюндрованих земель із чітким графіком передачі територій під контроль держави. Керівники злочинності при цьому мають забезпечити повну дебурштинізацію відпрацьованих родовищ — аби в держави не виникло жодного шансу покопирсатися в залишках та заразитися знову. Звісно, накрасти можуть і на ямах та саджанцях, але масштаб із бурштиновою лихоманкою неспівмірний.
3) і лише після того, як останній шматочок бурштину полишить землю колишнього Полісся, можна запускати у регіони хоч НАБУ, хоч Нацгвардію. Хто забарився та не встиг втекти апробованими контрабандними каналами — сам винен.
Звісно, у цього плану є свої недоліки. І злочинність переважно лишиться непокараною, і Полісся жалко, і національне виробництво бурштинових виробів теж довго не проживе. Але що ж іще робити, як інші методи боротьби з катастрофічною проблемою її не лише не вирішують, але й поглиблюють?