Чому 8? А не 20 чи 15, про які недавно говорив Арсеній Яценюк (очевидно, що прем'єр-міністр говорив про 25, потім 20 із заходу, маючи на увазі 5 млрд, про які підписано угоди із Польщею і Угорщиною)? Чому не 10, про які говорив міністр? Чому не більше при технічній можливості 30, про які, зокрема, твердять політично не заангажовані інженери, які проектували ГТС, а також – нинішній голова правління НАК "Нафтогаз України" Андрій Коболєв?
Відповідей на ці питання, мабуть, не буде знайдено найближчим часом, оскільки, дивлячись на загальну ситуацію сьогодні, можна прийти до висновку, що лише де-хто може знати чого слід чекати Україні, яка доля нас спіткає. І до цих де-кого, серед інших, мабуть, явно не належить А.Яценюк і багато інших, хто щиро шукає кредитів, аби врятувати державний механізм від вже спланованої кимось долі України.
Безумовно, що підписаний 28-го квітня 2014 року Меморандум між Україною та Словаччиною не є договором, чи контрактом, а тому лише свідчить про наміри сторін і може ніколи не виконуватися. Але, не можна применшувати його значущості і визначної ролі як аргументу (вкупі з договорами з Польщею та Угорщиною) в газовій суперечці з Росією. Зокрема, стосовно перегляду контрактів 2009-го року.
Підписаний Меморандум, без перебільшення, можна вважати проривом на словацькому напрямку. Оскільки вперше вдалося схилити словацьку сторону до співпраці з державою Україна всупереч інтересам РФ.
У цьому контексті пригадується, як важко, навіть неможливо, це було під час переговорів з керівництвом Словаччини в 2008 -2009 роках (автор цих рядків, за дорученням тодішнього голови держави, брав безпосередню участь у них). Тоді керівники Словаччини своїм видом показували, і прямо говорили (з тремтячими руками) про вигідну залежність ЄСівської Словаччини від Кремля. Сьогодні ситуація змінилася – Словаччина, разом зі всіма країнами ЄС, нарешті підтримала Україну. І спонукала їх до цього дикість Кремля, яка була зрозуміла українським патріотам вже давно.
Звичайно, 8 млрд кубометрів газу через Словаччину при технічній можливості транспортувати 30 – це занадто мало для України сьогодні (наприклад, в 2013-му році ми спожили 50,4 млрд, з яких імпортували 28, добули 21, решту взято із сховищ). Але, як перший крок до реального виходу з-під монопольної залежності від РФ – це серйозно.
З іншого боку, тривожить такий дивний збіг: без Донецької і Луганської областей (які разом споживають близько 10 млрд. газу), і без технологічного газу для транзиту (6 млрд., за яких логічно мав би турбуватися ЄС) цих обсягів, до 8 млрд через Словаччину, вкупі з до 5 млрд через Польщу і Угорщину, в цьому році і в майбутньому майже достатньо для нашої держави, включаючи потрібну нам металургійну і хімічну промисловості.
Не хочеться вірити, що хтось, окрім Кремля, бачить Україну і без Криму, і без Донецької та Луганської областей.