Все публикацииПолитика
Спецтема
Выборы в Верховную Раду - 2014

​Чому від наступного парламенту не варто очікувати революційних змін

Наступний парламент формують, як і раніше, політичні клуби (які ми називаємо партіями), окремі амбітні і часто корумповані особи, які балотуються за мажоритарними округами, великі олігархи, що є їхніми спонсорами, подекуди спонсори, які є представниками середнього бізнесу.

Ми ж чудово розуміємо, що ніякої партії «Блок Петра Порошенка» не існує, а існує група людей, якій президент подарував власний рейтинг заради підтримки у майбутньому. «Народний Фронт» теж не є повноцінною партією, а є об’єднанням сильної команди фахівців з минулого парламенту навколо харизматичного лідера Арсенія Яценюка. І «Самопоміч» теж не партія, а проект талановитого мера Львова Андрія Садового. Хто у нас ще? Ляшко? Те, що «Радикальна партія» не є радикальною і не є партією, а є технологічним олігархічним проектом, який використовує здібності і харизму Олега Ляшка – очевидно.

Фото: EPA/UPG

«Батьківщина», яка могла б бути найближчою до партійних проектів у європейському розумінні, теж всього лише список людей, які використовують ім’я Юлії Тимошенко.

«Опозиційний блок» – колишня челядь Януковича, об’єднана хіба що способом отримання минулих капіталів, «Сильна Україна» Тігіпка – кооператив Коломойського, Хорошковського та частини колишніх прихильників Януковича. Жодна з партій такою не є. І поки на широких партійних з’їздах не будуть представлені декілька сильних конкурентів для участі у виборах, поки не запрацюють відкриті партійні списки, революція завершеною не буде. Це не означає, що всі ці сили однакові чи не здатні до генерації поступу. Якраз навпаки – тільки голосуючи за ті сили, де кількість тверезо мислячих патріотів більша, можна сподіватися, що у них вистачить мужності почати суспільні зміни.

Леонід Кучма був архітектором потужної олігархічної системи, у якій намагався зберегти баланси між різними групами, але стримував розвиток повноцінного громадянського і партійного суспільства. Коли довіра до нього як до третейського між олігархічного судді послабилася, зникла довіра і до схожої моделі управління. Помаранчева революція по суті стала революцією лише у переході від президентської форми правління до парламентської. Янукович повернув кучмівську модель, але викликав гнів олігархів та суспільства ще швидше. Наша Революція гідності повторила фактично Помаранчеву революцію, знову запровадивши президентську форму правління.

І от тепер Петро Порошенко теж хоче контролювати парламентську більшість.

Спокуса повернутися до кучмівсько-януковичівської моделі у нього буде надзвичайно велика. І хоча Порошенко і за рівнем освіти, і за якостями політика значно випереджає усіх наших попередніх президентів, його бізнесовий досвід може стати на заваді пошуку інших форм суспільного управління.

А корупцію зможе зупинити лише повноцінне партійне суспільство з демократичними партіями, які, я думаю, почнуть формуватися відразу після закінчення цих виборів. Деякі з них виростуть з існуючих парламентських політичних проектів, але будуть і такі, які народяться поза парламентом.

Молоді люди, активісти, журналісти, комбати, які потраплять у цей парламент, зрозуміють і продемонструють суспільству лицемірну систему парламентського життя. Прожити на зарплату у шість тисяч гривень депутату в Києві не просто. Тим більше, такому, який звик до певних життєвих стандартів.

Фото: Макс Левин

Політичні рішення прийматимуться фракціями через довіру до колег, що курують різні галузі. І чесному журналісту доведеться або підтримати пропозицію нечесного голови якогось аграрного чи бюджетного комітету. А інакше він не підтримає позицію того ж журналіста. Вирішальне слово у прийнятті рішення чи просту можливість його прийняття мають лише керівники комітетів та фракцій, без бажання яких досягти ефективного голосування не можливо. І найгірше полягає в тому, що для ухвалення рішення потрібна буде згода не лише керівництва власної фракції, якому довіряєш, а й керівництва інших фракцій, з якими часто сперечаєшся, та найбільших галузевих гравців, тобто олігархів. Так побудована українська політика. Можна скільки завгодно боротися з «поганим» кандидатом у списку, імітувати громадську активність, але поки фінансування партій, всіх до єдиної, залишається непрозорим і незрозумілим, все це - звичайне лицемірство.

Люди, які хочуть раптових і кардинальних змін у посткомуністичній Україні, або наївні романтики, або негідники, що спекулюють на народній довірі. Зміни звичайно будуть, але відбуватимуться вони поступово, складно і у важкій боротьбі з корумпованою олігархічною системою.