Простір природженої жорстокості – як морозиво. Це надзвичайно поширений продукт, який полюбляють і дорослі, й діти. Ним часто пригощають. Його можна купити на кожному кроці. А десь там, за рогом, у палатці чи фургоні, поруч з рекламою улюбленого десерту, неодмінно причаївся одержимий насильством клоун. Ріжок з пломбіром тане у його лівій руці, а правиця за спиною стискає руків’я ножа. І Лора Палмер – це сонмище тіней, які завжди кружляють довкола, вичікують, терплять. Особливо тоді, коли ти згадуєш про морозиво.
Справжній жах – непримітний і лагідний, як дідусь з пакетом солодощів у гущавині парку. Дітям про це повідомляють так часто, що згодом вони запихають цими дідусями всі щілини масової культури, де можна боятися за власні гроші. Повернув не туди, зійшов зі стежки, переплутав вказівники – й усе летить шкереберть; на мить втратив контроль – і вже очуняв у камері смерті; хотів прокинутися – й натомість провалився у реальність запоганених дідусів з пилками і ланцюгами, лещатами і стамесками. І твій крик – їхні зморшки в кутиках очей.
А втім, сьогодні я пропоную поглянути на інший берег річки горору, де все навпаки, де зло – завжди величезне і сповнене очевидних хижих намірів, як торговий центр. І воно не чекає на твою помилку, воно взагалі бездумне й примітивне, як українське телебачення. Все, що у нього є, – це інстинкти нищення. Для карколомних втілень цього зла людина – це завжди морозиво, апетитний кусень, холодна від жаху закуска. Йдеться, звісно ж, про той різновид монстрів, котрих протягом багатьох десятиліть щедро постачає тваринний світ, угноєний чорними добривами безмежної людської фантазії.
За моїми спостереженнями, на планеті фактично не залишилося хижаків, які б уникнули схрещення з пропагандою жорстокості та насильства. Будь-який глист, комашня чи навіть пташечка – все це вже сягало моторошних розмірів внаслідок настільки ж секретних, як і невдалих експериментів. Уже наприкінці минулого століття в казковому просторі тваринної агресії проблема нестачі страховиськ поставила під сумнів перспективи жанру. Бо ж скільки можна експлуатувати нещасних динозаврів, змій, крокодилів, акул, китів тощо? Навіть кури і вівці вчиняли на екрані криваву помсту нездарам, які перетворили власну колиску на вигрібну яму. Отже, на цьому березі популярне тільки одне риторичне запитання: хто в нас цього разу шматуватиме людську плоть? Хто ще не набрид публіці своїми щелепами і умінням швидко відкушувати голови-ноги?
Одним з останніх ефектних реверансів безумства перед природою стала минулорічна стрічка знаного майстра-шкуродера Александра Ажа “Піраньї 3D”, хоча й це всього лише про переспів однойменної стрічки Джо Данте 1978 року. Рибки Ажа, щоправда, перевершують своїми примхами заборонених у нашій країні збоченців з “Хостелу”, – режисер чесно відпрацював усі нормативи категорії “R”. Водночас стерео-піраньї нахаркали кров’ю на морально-етичні правила гри, поширені на цьому березі річки. Хоч як це дивно звучить, але звірячий шал, на відміну від людського, має свої внутрішні нормативи-дозатори, які не дозволяють перетягувати ковдру з жорстокої казки на територію казкового слешера. Тварина-монстр, якій глядач здатний повірити, може демонструвати неабияку винахідливість, але якщо вона концептуально харчується насамперед людськими геніталіями, то варто чекати й на те, що в наступному епізоді кривава риба вискочить на берег з бензопилкою в плавцях, з дружнім треш-привітом. Усе ж таки в зоогорорі босом наших симпатій завжди є саме страшидло, а не його здатність імітувати людські уявлення про патологічні екзекуції. Саме зразковою поведінкою запам’ятались тварини-переростки у найкращих стрічках цього напряму, серед яких варто згадати хоча б “Щелепи” Спілберга, “Анаконду” Луїса Льоси, “Крокодила” Грега МакЛіна.
Протягом останніх років ікласті почвари дедалі частіше втрачають інтерес до м’ясокомбінатів категорії “R”, – їх задовольняє і достатньо умовне поїдання людської плоті, без анатомічних подробиць. Та й розміри цих істот невблаганно збільшуються, й відтак людина стає для них специфічною стравою, чимсь на кшталт соняшникового насіння. Таким мега-чудовиськам, як Кінг-Конг чи Годзіла взагалі нудно з людьми панькатись. І саме цим міркуванням керуються виробники дешевого комп’ютерного фаршу, які невтомно нацьковують Говерлу на Джомолунгму, внаслідок чого з’являються такі небуденні відеокаламбури, “Мега-акула проти гігантського восьминога” або ж – цьогорічний транш бездуховності від культової студії помийного кіно “Есайлум” – “Мега-пітон проти Гатароїда”.
Одного зі свіжих мега-монстрів, який спричиняє бардак планетарного масштабу, нещодавно випустила на телевізійні екрани студія Cinetel Films. Йдеться про стрічку Девіда Хогана “Бегемот”. У ролі бегемота – аж ніяк не бегемот, а доволі парадоксальний мікс дракона, павука й восьминога, який протягом тисячоліть спить глибоко під землею; проте тільки-но людство знову додумується до атомної енергетики, чізбургерів і соціальних мереж – воно виповзає зі світлою апокаліптичною місією. Хоган у своєму фільмі експлуатує один з найцікавіших трендів у царині зоопереляку: з революційним образом його бегемота можуть конкурувати хіба що мутанти-покручі славного дідугана Роджера Кормана, який на своєму дев’ятому десятку вже наклепав більше чудернацьких монстрів, ніж це могло наснитись колективному розуму студії Парамаунт. Останнє з його дітисьок – минулорічний “Акуловосьминіг”, якому в США хоч і вліпили категорію “R”, але тільки від заздрості до 85-літнього короля жанру. Генна інженерія пекельних лабораторій імені Кормана гарантує, що перелік потвор вичерпається ще не скоро. Відтак пляж на цьому березі горору ще не скоро прикриють. Чорна вода все ще кипить від люті й шаленства.