ГоловнаСуспільствоЖиття

До біженців з любов’ю

Україну охопив волонтерський рух – усі щось дістають, збирають, організовують, комусь передають. Але вже не раз, коли мова йшла про біженців зі Сходу, я чула від хороших, добрих людей: «Для армії, для поранених у лікарнях – все, що можу зроблю, останнє віддам, а біженці… Ну, є ж люди, які ними займаються». Справді, дуже багато волонтерів допомагає вимушеним переселенцям, але тут справа така, що потрібна допомога кожного. І не тільки речами, харчами чи грішми.

Преса і соціальні мережі повні розповідей про біженців, які вивішують російські прапори, нахваляються «подвигами» в компанії терористів, пиячать, крадуть та й просто поводяться по-хамському. Я сама знаю чимало таких історій. Але зважаймо на те, що усіляка гидота помітна, а горе, страх, депресія не впадають в очі. І загалом порядних людей у соціумі, в тому числі — на Сході, завжди більше, ніж бандитів і п’яниць. Я маю особисті причини підтримувати переселенців.

Фото: EPA/UPG

У 1945 році бабуся Тетяна з моєю мамою, на той час п’ятирічною, повернулася з Німеччини до батьківського дому, у маленьке містечко на Черкащині. Дім стояв пусткою: старшу сестру розстріляли нацисти, молодшу, ще підлітка, забрали до Німеччини, батько і бабусина бабуся померли. З «нічийного» будинку винесли буквально все – від непоганої як для містечка бібліотеки до посуду і меблів. Слідом за бабусею повернулася з Німеччини її сестра Люба, не сама, а з новонародженим немовлям. Батько дитини, хлопець-остарбайтер, помер в останні дні війни. Звісно, ніхто з них не мав ані продовольчих карток, ані можливості щось заробити. Бабусі робота за фахом не світила – вона була метеорологом, спеціальність вважалася стратегічною, її ніхто не довірив би людині, яка побувала в Німеччині, та ще й у американській окупаційній зоні. Довелося йти вантажницею на залізничну станцію. Тягала непідйомні мішки, часом вдавалося вкрасти жменю зерна, щоб ввечері наварити каші. Потім любин хлопчик помер. Моя мама часом згадує, як їй було страшно, коли бабуся з Любою пішли, ридаючи, кликати сусідів на похорон і принагідно просити якихось харчів, щоб пом’янути дитя, а її залишили саму в темній хаті з мертвим хлопчиком, в головах якого горіла свічка.

Згодом життя у всіх налагодилося, а Люба вийшла заміж за хорошого хлопця і народила двох чудових дітей. От тільки моя бабуся, тягаючи мішки, пошкодила хребет і стала інвалідом, а ще їй до кінця життя снилися кошмари – буцімто під обстрілом загубила дитину. А мама мусила по два роки носити ті самі черевики, у тісному взутті стопа скорцюблювалася і деформувалась, тож у неї з дитинства і донині страшенно болять ноги.

До чого я все це розповідаю? Бо мені навіть подумати страшно, що чиясь дитина отримає болячки на все життя лише тому, що у мене на антресолях так і залишиться лежати без вжитку запасна ковдра чи курточка, з якої син давно виріс; що якась молода жінка підірве здоров’я, рятуючи своїх малюків; що старі люди будуть мерзнути і голодувати.

Я що, прокурор, щоб висувати комусь звинувачення і з’ясовувати ступінь провини? Крім того, ці люди втекли не в Росію, не до окупованого Криму, а таки до нас, на Київщину, Хмельниччину чи Львівщину. Значить, свідомо чи підсвідомо розраховують, що їх підтримають не в Росії, а саме тут.

Плещуть язиками, мелють дурниці, звинувачують, ненавидять все українське? На це також є засоби, але вони потребують терплячості та переконаності у тому, що цих людей з їхніми тарганами, які заплуталися у ваті в головах, не можна кинути напризволяще, бо вони все одно нікуди не подінуться і проблема (наша, спільна для усіх) не зникне.

Фото: EPA/UPG

Власний засіб переконання знайшов книжковий дизайнер з Києва (назвемо його Андрій). Він оселив у себе на дачі гурт старих та підлітків з Донецька, наповнив холодильник, зібрав удома та по знайомих трохи речей. Андрій не зважав, коли вже дорогою з вокзалу почув: «Це ви у всьому винні з вашим Майданом, ви зруйнували наше життя!». Люди у стресовому стані, з-під обстрілу, нехай. Та коли у вихідний поїхав на дачу влаштовувати гостям невеличке свято із шашликами (треба ж якось їм настрій підіймати!), біженці, жуючи ароматне м’ясце, продовжували буркотіти ті самі звинувачення на адресу Майдану і решти України.

Андрій дав асиметричну відповідь на словесну агресію. Взяв усю компанію і повіз до Національного художнього музею. Біженці були вражені – вони навіть не підозрювали, що існує якась там українська культура, відмінна від російської, та ще й така яскрава. Далі Андрій продемонстрував гостям, як мистецтво робиться – завів у майстерні Спілки художників. Ходив з однієї кімнати до іншої, просив колег показувати і розповідати, чим займаються. На його думку, щось у розумінні України в головах біженців зрушилося, коли вони потрапили до майстерень скульпторів. Здорові дядьки в спецівках, що займаються важкою фізичною працею, в оточенні каменю, металу, арматури, шліфмашин та різних хитромудрих інструментів, були для людей з Донецька зрозумілими. Хоча усі відвідані скульптори україномовні, і всі на той час виконували роботи на патріотичні теми. Дивно, але для людей зі Сходу українськість і фізична праця досі були речами непоєднуваними.

Власне, кожен може набратися терпіння і зробити для біженців щось подібне до того, що зробив Андрій, навіть не витрачаючи коштів. Зберіть тих, кому може бути цікаво (нехай це буде дві-три особи), поводіть своїм містом чи селом, порозповідайте про його історію та людей, покажіть просто гарні краєвиди (цього добра у нас не бракує), принесіть на волонтерський пункт україномовну книжечку для малечі.

Не чекайте вдячності, будьте готові до дурних питань та безглуздих звинувачень, але спробуйте приділити цим людям трохи уваги, відволікти від щоденної думки про злидні та страх майбутнього.

На Подолі, неподалік від пункту волонтерської допомоги для біженців, я випадково підслухала репліку. Літня жінка і хлопчик років дванадцяти тягнуть великі кульки. Жінка до онука: «Какой все-таки удачный день сегодня! Теперь у тебя есть и одеяльце, и подушечка!» Хай Бог милує! Як мало треба людині для радості. Дуже хочеться, щоб переселенці отримали не тільки необхідний для виживання мінімум, але і емоційну розраду, і трохи уваги. Якщо ми постараємося, то діти біженців матимуть шанс вирости нормальними, хорошими людьми, а дехто з дорослих стане справжніми громадянами України, такими, як ми. Це вартує зусиль.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram