Все публикацииПолитика

Рольові ігри та гнилі помідори

На тлі нескінченних зашкварів лідерів суспільних симпатій усе частіше лунає не надто нова, але традиційно популярна думка: весь масштаб цих зашкварів — від того, що українці дуже-дуже полюбляють творити собі кумирів, а потім прикро в них розчаровуватися та з ненавистю стягувати з трона. Утім, якщо придивитися пильніше, то ця заледве не аксіома не витримує жодної критики.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

Фото: LB.ua

Ключовий баг у цій зручній для любителів повчального ниття схемі полягає в тому, що кумирів, власне, ніхто нізвідки скидати й не думає — як у них і розчаровуватися. Та категорія громадян, яка й справді вважає Зеленського, Лещенка чи Савченко своїми кумирами, і досі бігає по каментах із затятістю штабних ботів та репетує, що Надя все правильно сказала, жартів Зеленського не зрозуміли рагулі, а Лещенку просто заздрять ніщєброди, а як раптом хтось із цією точкою зору не згоден — то він просто порохобот проплачений. Натомість основний масив критики ллється на голови зашкварених персон від тих, кому батхерт від розчарування ніяк не загрожував, бо вони не сильно-то й зачаровувались. Зеленського зафукують ті, хто, з їхніх слів, телевізор викинув іще в 2008 році, Лещенка шматують ті, в кого пафосність Сергія й так давно відбила бажання голосувати за “єврооптимістів”, а з Савченко найбільше потішаються сноби, які й так бачили в ній максимум нову “козачку Гаврилючку”. Здавалося б, яке їм усім діло до тих зашкварів, якщо вони й так нічого хорошого від їх фігурантів не чекали? Невже все зводиться лише до зловтіхи над гіпотетичними дурниками, які не послухалися мудрих скептиків і таки сотворили собі чергового кумира?

Звісно, без зловтіхи тут не обходиться — але як би не хотілося жертвам суспільних обструкцій вірити, що всі їх проблеми є наслідком ницих моральних показників невдячного народу, на порожньому місці такі сильні негативні емоції не виникають. Бо вся та маса критиків, які ніколи не вважали Лещенка, Савченко й Зеленського своїми кумирами, так само почувається обдуреними, коли знайомі актори політичного театру починають на сцені плутати слова, мочитися в оркестрову яму чи в інший спосіб відходити від вказаної на афішах ролі.

Володимир Зеленський, з його точки зору, не зробив на балтійських гастролях нічого поганого чи протиприроднього. Що таке Юрмала з точки зору колишнього кавеенщика? Та це ж місце проведення щорічного аміківського музичного фестивалю “КіВіН”! Із року в рік сюди з'їжджаються команди з країн колишнього есересеру, щоби нагодувати курортну російськомовну публіку класичним масляковським їдлом — скетчами про недолугих мешканців усіх неросійських країн (включно з Латвією — країною-господарем фестивалю), іскромьотнимі переспівами російської попси та пафосними сльозливими монологами про те, как же всьо-такі жаль, што граніци мєшают нам бить вмєстє. Чим може зацікавити іноземну публіку “95 квартал”, творчість якого зосереджена на незнайомих Юрмалі українських реаліях? Лише жартами, заснованими на звичних для аудиторії КВН мемів про Україну. А набір цих “мемів”, обов'язковий для всіх українських команд, які вирішили пограти в Вищій лізі масляковської забавки, не міняється з 90-х: Україна в КВН — це завжди вбога країна, яка зрадила безкорисливу любов щедрого Кремля і тепер (у перервах між крадіжками газу) змушена йти на панель випрошувати кредити. Ну й ще тут, якщо шароварного колориту треба, є сало, горілка та Сердючка.

Фото: стоп-кадр видео

Традиції КВН ніколи не передбачали для неросійських команд інших амплуа — казахи, кавказці, “хахли” й “бульбаші” завжди їздили на сцену АМІК тішити его російського телеглядача приниженням власних країн. Тільки це давало колоніальним блазням шанс виграти Вищу лігу, осісти в Москві та наїсти кендюха на посаді редактора КВН. І тому немає нічого дивного в тому, що для традиційної юрмальської публіки Зеленський обрав саме традиційний юрмальський формат, традиційну мову, яку в АМІК лагідно кличуть “мєждународний язик КВН”. Як немає й нічого дивного в тому, що в Україні “жарти” Зеленського не зрозуміли.

Адже свою унікальну популярність в Україні Зеленський здобув саме завдяки відмові “Кварталу” від гри за правилами АМІК. “Квартал” більш як десять років тому запропонував публіці “інший КВН” — не про лубочну “Хохляндію з точки зору московита”, а про реальну Україну з її справжніми політиками, нагальними інтересами та проблемами. І навіть якщо українці в скетчах “Кварталу” й виглядали нерідко недоумкуватими жлобами, то за хрипкувато-надривні патріотичні монологи Зеленського та фінальні сльозливі пісні криворізьким хлопцям пробачали все. Так, багато хто критикував політичну заангажованість комічної трупи та петросянський рівень її гумору — але готовий був змиритися з існуванням “Вечірнього кварталу” заради можливості почути на найрейтинговішому каналі хоч якийсь стьоб із влади та заради права називати бородаті жарти не обридлою московською “петросянщиною”, а вітчизняною “квартальщиною”.

Ця роль Зеленського — хоч і пригодованої та русифікованої, та все ж таки рідної альтернативи імперському кавеену — влаштовувала всіх, бо принаймні забезпечила громадянам України сякий-такий вибір у царині масового телевізійного гумору. І тому обурення суспільства, на очах у якого “Квартал” забув про свою унікальну нішу та розчинився в смердючих кавеенівських водах, цілком логічне.

Фото: стоп-кадр видео

Утім, для Володимира Зеленського втрати від скандалу аж ніяк не катастрофічні — все-таки його споживач здебільшого не надто перетинається з аудиторією Facebook та навіть Youtube, з якого він може хоча б дізнатися про юрмальський зашквар коміка. А от Сергій Лещенко вляпався значно глибше, бо його аудиторія саме фейсбуком і обмежується.

Як би не дивувався Лещенко з жадібності суспільства, яке відмовляє йому в праві купити собі квартиру в центрі Києва на 200 квадратів, його роль справді такого права не передбачає. Унікальна іміджева ніша, в якій у Сергія практично не виявилося конкурентів, фактично списана з голівудських фільмів — журналіст-розслідувач, який оголосив війну палацам та мир зйомним хатам на ДВРЗ, півтора десятки років воював із корупцією й сам ніколи не фігурував у корупційних скандалах. Скромне авто, ніяких піджаків від Бріоні й жодних селфі з Канар, відсутність будь-яких згадок у світських хроніках — навіть якщо Сергій і не замислювався над цим, його імідж чітко вписувався в західні маскультурні канони правдоборця-безсрібника, дона Кіхота з логотипу УП, який присвячує кожну хвилину свого існування боротьбі з несправедливістю, забивши на власний комфорт, добробут та метраж. Навіть справедливе обурення кандидата Лещенка з приводу популістського зниження депутатських зарплат лише впевнювало притомну публіку в тому, що в Сергія немає жодної відкладеної копійки за душею, і він справді переймається тим, що за незалежність від олігархів чесному депутатові доведеться платити обідом із мівіни.

Навіть ті, кого дратувало дріб'язкове месіанство Лещенка, визнавали, що такий класичний правдоборець Україні потрібен, і тішилися, що наш Сірьожа — не гірший за типажі з голівудських фільмів. Раділи, що і в нашому ставку є такий колючий йоржик, який не дасть спокійно спати жодній жирній щуці, що і в нас є кришталево чистий вибір між “чесним Сірьожею без палацу” та “нечесними корупцонерами з палацами”. І вибухнули щирим гнівом, дізнавшися, що їх знову обдурили, і нам знову світить лише вибір між звичними палацованими сірьожами найширшого спектру чесності.

Фото: Facebook/Анастасия Топольская

Звісно, за Сергія, який зустрів “улюблену людину”, роззирнувся навколо й побачив у житті купу нереалізованих можливостей поза політикою, можна лише порадіти. Але розділити його подив з приводу того, що з квартирою на 200 квадратів він суспільству раптом став немилим, не виходить. Бо суспільство не зобов'язане “любити Лещенка таким, який він є” — суспільство сформувало свій запит на певну політичну роль, і якщо актор, пройшовши 15-річний кастинг та домігшися одностайного затвердження, раптом розхотів цю роль грати, тим гірше для самого актора.

Бо суспільству глибоко по цимбалах реалізований успішний Сірьожа — цих “історій успіху” воно вже бачило безліч, тоді як унікальних незашкварених правдоборців-безсрібників попри шалений попит у нас кричущий дефіцит. Боже збав критикувати Лещенка за те, що він відмовився від такої невдячної ролі, — це лише його життя й винятково його вибір. Але вимагати від суспільства, щоб воно підлаштовувало свої запити під Сергія, а не підшукувало сергіїв під свої запити, — це суміш інфантилізму й манії величі.

До чого призводить таке вперте нерозуміння природи електоральних симпатій, Лещенко мав змогу переконатися на прикладі Надії Савченко. Її імідж, виплеканий нею самою, адвокатами, партією та самим суспільством, також влаштовував усіх: безкомпромісна патріотка, символ опору кремлівській агресії, який нікому не дасть себе використовувати — якби за час війни в нас не з'явилося такого полум'яного образу, його варто було би вигадати.

І не скажеш, що Савченко не розуміла, чого від неї потребує суспільство — адже, повернувшися з полону, перші дні вона грала цю роль неймовірно талановито. Проте коли символ “безкомпромісності” та “опору Кремлю” почав вимагати переговорів з маріонетками Кремля, читаючи “я не дам себе використовувати” з написаного чиєюсь дбайливою рукою папірчика, приму погнали зі сцени гнилими помідорами. І як би Надя не обурювалася мінливістю народної любові, інакше й бути не могло: суспільству був потрібен саме символ опору, а не ще один істеричний транслятор децентралізаційних месиджів Медведчука.

Фото: livejournal.com

В словах усіх трьох жертв публічної обструкції звучать однакові ображені нотки: я ж для вас стільки зробив — ви ж мене так любили, так лайкали мої пости, так іржали з мого “Віктора Андрійович”, зустрічали мене квітами в аеропорту — чому ж зараз я для вас об'єкт кпинів та прокльонів? Чому ж саме мене тепер ненавидять чи не більше за Порошенка, Кононенка чи, прости господи, Задорнова? Звідки такі “альтернативні стандарти”?

Хлопці-дівчата, та зрозумійте ви вже, що альтернативні вимоги до вас висуваються саме тому, що ви виконували роль альтернативи тому зашквару, на який тепер рівняєтеся. Лайкали вас саме за те, що ви задовольняли потребу суспільства у виборі. Якщо ця роль вам набридла, то ви можете залишатися якими завгодно безкомпромісними, чесними та патріотичними в душі, можете скільки завгодно згадувати свої заслуги перед країною, але навіщо суспільству ще один тупуватий ватний політик, іще один мажор із депутатською корочкою та ще один імперський кавеенщик? В чому ваша особиста цінність для суспільства поза вашою роллю?

Усвідомте вже, що ніякої “народної любові” не існує в принципі — є винятково суспільний запит на конкрену роль. Якщо ви втрапили в вікно суспільних сподівань — ви аж ніяк не стали “кумиром” і “улюбленою людиною” соціуму, яким тепер усі вклонятимуться довіку. Ніякого особистого “заслуженого трону” чи “п'єдесталу” під вами немає — тож і “скидати” вас нема звідки. Якщо ви самі з якихось мотивів полишили публічне місце, в якому вам дозволили посидіти — картати мусите лише себе.

І не варто надувати щоки та обурюватися, що соціум починає диктувати вам, як жити, та забирає в вас право вибору. Вибір у вас є завжди — продовжувати гратися в публічний успіх за його правилами, виконуючи роль, узгоджену вами з суспільством, або ж робити що заманеться, забивши на суспільні сподівання чи очікуючи, поки суспільство доросте до тієї ролі, яку вам хочеться грати.

Тільки, якщо вас так тягне до другого варіанту, не дивуйтеся потім порожнечі в глядацькій залі.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua