Все публикацииПолитика

ІТІТЬ (сценарій православного роуд-муві)

МВД и СБУ делают свое дело. Внимательно мониторят всю ситуацию вокруг так называемого "крестного хода". Изучаются личности организаторов, источники финансирования и другие сопутствующие детали. Среди прихожан Московского патриархата есть достаточно лиц, сотрудничающих с нашими оперативными сотрудниками. Поэтому нам известны детали происходящего”

Антон Геращенко, нардеп-радник міністра внутрішніх справ України

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

Фото: svlavra.church.ua

... Отець Іван обвів поглядом натовп, що зібрався перед ворітьми Святогорської Лаври. Старенькі бабці в запилюженому чорному дранті, підтоптані мужички в камуфляжі з поставами колишніх спортсменів та набряклими фізіономіями чинних алкоголіків, худорляві бородаті інтелігенти з навіженим фанатичним блиском з-за тріснутих скелець окулярів, агресивні тлустозаді мамаші з сопливими сумними нащадками... Над суворими обличчями прочан майоріли кілька церковних корогов, вицвілий імперський прапор Росії та з десяток ікон у важких позолочених ризах — здебільшого канонічних, хоча траплялися й зображення московського царя, а пикатий макіївський піонер Сірьожа міцно стискав у руках образ рівноапостольного князя Владіміра Владіміровіча, куплений його мамою за ящик водяри в водія путінського гуманітарного конвою. Владімір Владіміровіч дивився на паству очима, сповненими любові, доброти та дещиці природньої гебістської недовіри. “Ох і кунсткамера”, - подумав отець Іван, після чого сплюнув на землю, тричі перехрестився й звернувся до натовпу:

- Ну шо, вєсь рускій мір в сборє?

Натовп схвально загув, вимахуючи корогвами й іконами. Мовчав лише піонер Сірьожа — він зосереджено стирав з чола Владіміра Владіміровіча шмарклю, яка зрадливо капнула на ікону з Сірьожиного носа. “Говоріла ж — в рєчкє не купацца, — сичала з-за спини Сірьожина мама, огрядна продавчиня з “хімкою” на голові, — вон у Пєтрових дєті как дєті, на отстойнік ходят і нє болєют! Стида тєпєрь нє обєрьошся, шо батюшка подумаєт?!” За педагогічним словом не забарилося й діло — Сірьожа відчув важкенький потиличник, від якого на щойно відчищене чоло Владіміровіча вилетіла ще одна краплина. Батюшка ледь не розреготався, проте зробив суворе обличчя, пронизливо зиркнув з-під брів на Сірьожу та його маму та по-армійському відчеканив:

- Ну тада на мать гарадов рускіх — і-тіть!

Натовп слухняно рушив на захід, здіймаючи куряву над трасою.

* * *

— Батя, а долго нам єщьо ітіть? — гугнявий голос слюсаря Васі розбудив отця Івана, який приліг у затінку потужного, хоч і геть уже всохлого дуба.

— Долго, сина, долго. Кієв так просто нє возьмьош, тут видєржка нужна і тєрпєніє. Отдохньом січас, сіл набєрьомся — і в путь. С намі же женщіни, дєті... Вон пусть малєц отдохньот хоть чуток, — батюшка махнув рукою на Сірьожу, що вивчав якусь табличку на огорожі біля дуба, та перевернувся на другий бік. Уже майже засинаючи, отець Іван почув голосок Сірьожі: “Іс-то-ри-ко-куль-турний комп-лекс за-по-розь-кий дуб. Маам, а шо такоє історікокультурний?”

Сон зняло мов рукою — батюшка миттю скочив на ноги та заволав:

— Всьо, отдохнулі! Ітіть! Мать гарадов рускіх ждьот!

* * *

Рідкий лісок обабіч дороги раптом скінчився перед прочанами аж до самого обрію розкинулося море піску.

— Батюшка, а ми точно туда ідьом? — у голосі вчителя російської літератури Вісаріона Дормідонтовіча звучали цілком обгрунтований скепсис та ледь приховане роздратування. — Я што-то пустинь на картє Малоросії нє пріпомінаю.

— Точно, син мой. Путь в Кієв нєблізкій, но всє дорогі вєдут к храму! — відрізав отець Іван.

Вісаріон Дормідонтович хотів ще щось сказати, але в роті від спеки пересохло так, що витрачати сили перехотілося.

* * *

Обдерта купка прочан пленталась піском без особливого ентузіазму.

— Батюшка, да скоко можно? Уже август на дворє, а ми всьо по пєскам ходім. На празднік уже точно опоздалі, — скавулив Вісаріон Дормідонтович. Імперський прапор уже не майорів гордовито над його полисілою маківкою, а був щільно навколо неї обмотаний — на древко вчитель російської літератури спирався при шкандибанні нескінченними пісками.

— К Богу, син мой, ітіть нікада нє поздно, — наставницьки промовив отець Іван та побатьківськи скуйовдив волосся на голові піонера Сірьожі. — Правда ж, Сірьожо?

— Правда, — розгублено промимрив Сірьожа. — Дядя Ваня, а пачіму ми уже мєсяц єдім тока адну манку?

— Што гумконвой прівьоз, то і єдім, — відказав батюшка. — Нєгоже православному чєловєку дарамі пєрєбірать! Вот будєм в Кієвє — просфорой угощу!

— Да в каком Кієвє! Ми із етой пустині нікогда нє вибєрємся! — верескнув Вісаріон Дормідонтович. — Скоко уже ходім, а GPS на смартфонє всьо какіє-то Олєшковскіє пєскі чєкініт!

Отець Іван зробив непомітний знак рукою, і до Вісаріона миттю підскочив спортивного вигляду дячок, що досі плентався в ар'єргарді каравану.

— Ето всьо тєбя бєсовская машинка іскушаєт! — лагідно промовив Іван до вчителя. — Отдай єйо Остапу, даби во грєхє сомнєніямі нє мучіцца. А то єщьо, нєровєн час, і до Фейсбука добєрьошся...

— Паазвольтє, ето же мойо! У мєня больше нічєво нє осталось, всьо вам на храм отдал, — завив Вісаріон, але дячок Остап боляче стис його залізними пальцями за шию.

— Смартфон сюди, курва мать! — із притиском промовив дячок і про всяк випадок уточнив про мать: — Мать гарадов рускіх! Пресвята богородиця!

Вісаріон похнюплено віддав мобільника. З-під імперського тюрбану струмками стікав піт, а з-під тріснутих скелець — сльози.

* * *

Прочани лежали на піску штабелями. Сонце палило нещадно, але учасникам православної ходи було все одно. Сил на подальше пересування каегорично не вистачало.

— Ну шо, ітіть? — бадьоро гукнув до натовпу отець Іван з-під єдиного на кілометри навколо кущика калини.

Ніхто не відповів. У пустельній тиші легенький степовий вітерець розносив лише мичання товстуна Сірьожі, який сидів біля мами з казанком та жадібно давився грудками манної каші.

— Ну харашо, ночью пайдьом. Отдохнітє, дєті моі, до Кієва путь нєблізкій... — погодився батюшка та розвернувся до дячка, який тут же, в затінку калинового куща, тасував засмальцовану колоду карт.

Несміливий стогін полегшення засвідчив, що прочани почули свого поводиря.

— Вот уже і август кончаєцца, — байдуже промовив сам до себе учитель Вісаріон з-під покладеного на обличчя імперського прапору. Голос його був не менш вицвілим, ніж ганчірка з ледь помітними біло-жовто-чорними кольорами. — Січас, навєрноє, чісло двадцать трєтьє. Ілі даже двадцать пятоє... Даже нє опрєдєліш тєпєрь, бєз смартфона-то...

Обличчя під прапором раптом розпливлося в блаженній посмішці — десь у пустелі ледь чутно зазвучало “Боже, царя храні”. “Вот і ангєли запєлі”, — подумав учитель і провалився в гарячковий пустельний сон.

— Ох і рінгтони у вати, — сплюнув дячок Остап та передав отцеві Івану смартфон Вісаріона. — Вас, пане підполковнику! Центр викликає.

— Слава Україні! Позивний “Мойсей Сусанін” слухає, — тихо, аби не почули стомлені православні, сказав у слухавку батюшка. — І вас із Днем Незалежності! У нас тут усе чудово, все йде за планом. Та ви що! Дякую! Служу народу України!

Отець Іван із посмішкою передав смартфона Остапові:

— Танцюй, братику! Мені полковника дали, тобі — капітана!

Дячок ледве стримався, аби не задерти рясу та не ушкварити гопака, проте під уважним поглядом Сірьожі посерйознішав та відповів:

— Добра звістка, швидше би відсвяткувати таке діло. А що кажуть, довго нам іще з цими навіженими блукати?

— Та довго ще, мабуть. Бачиш оці портрети? — “Сусанін” вказав на ікони московських царів, розкидані серед поснулих прочан. — Поки вся ця хлань від сонця не розсохнеться та від дощів не зотліє — то так і блукатимемо. Раніше їх до людей пускати не можна...

Остап із розумінням кивнув головою та замовк, про щось надовго замислившись. Портрети царів, хоч і розкидані без жодного зайвого задуму, чомусь усі, як один, дивилися прямо на нього — з розчаруванням, люттю та якимось нетутешнім сумом загадкової російської душі. По щоці святого равноапостольного Владіміра Владіміровіча, спертого на порожній казанок, сповзала велика біла грудка манної каші...

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua