Все публикацииПолитика

Швейцарія і ми: про жлобів, Капліна та свідомих виборців

Уже кілька днів українські ЗМІ та блогери не втомлюються захоплюватися відповідальною громадянською позицією громадян Швейцарії, які гордо відмовилися від гарантованого державою базового безумовного доходу в 2 500 швейцарських франків (2277 євро за нинішнім курсом). Після компліментів на адресу гордих нейтралів неодмінно йде ремарка, що український народ би такої свідомості аж ніяк не виявив, неодмінно проголосувавши би за халяву, яка б дозволила не ходити на роботу чи урвати шматок на додаток до наявної зарплатні. Подібними дописами український інформпростір аж рясніє – таке враження, що в національного комплексу неповноцінності завелася своя ботоферма, де підпрацьовують журналісти, експерти, економісти, політологи й, звісно ж, народні депутати. Але жоден із цих «знавців національного жлобства», перш ніж вилити на себе та співвітчизників відро смердючого мазохізму, чомусь навіть не здогадався спочатку поцікавитися: а що ж, власне, у Швейцарії був за референдум?

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

Усі глибокодумні висновки та мудрування про далекість жлобів від Європи базуються на непорушній конструкції: Швейцарія заробляє стільки бабла, що навіть готова була безкоштовно дарувати щомісяця дві з гаком штуки євро кожному громадянину незалежно від його працевлаштування (дітям – по 6 сотень). Проте громадяни мудро зважили потенційні ризики від «безкоштовного сиру» та не схотіли ставити під загрозу власну економіку заради гарантованої халяви. Звісно, картинка ця виглядає дуже яскраво й показово, але правди в ній не більше, ніж в «Утопії» Мора, яку так люблять згадувати «знавці швейцарської теми», – картинку цю зліплено з одразу кількох зручних для моралізаторства міфів, кожен із яких варто розібрати окремо.

Гігантський плакат, розстелений в центрі Женеви напередодні референдуму з написом <<Що б ви зробили, якби ваш дохід був забезпечений?>>
Фото: EPA/UPG
Гігантський плакат, розстелений в центрі Женеви напередодні референдуму з написом <<Що б ви зробили, якби ваш дохід був забезпечений?>>

Міф №1: Прогресивна швейцарська влада так довіряє свідомості своїх прогресивних громадян, що запропонувала їм самим обговорити таку заманливу радикальну реформу

Повна маячня. Референдум у Швейцарії не має нічого спільного з українськими референдумами – та навіть і з референдумами більшості розвинутих демократій. Тут діє принцип прямого народовладдя, а відтак плебісцити вирішують усі важливі для держави питання – від внесення змін до Конституції та ратифікації міждержавних угод до скасування та ухвалення окремих законів. Таких референдумів у Швейцарії за її історію вже проведено більш як півтисячі, і зазвичай голосування відбуваються 4 рази на рік. Причому – що найважливіше – бажання уряду чи парламенту при проведенні референдуму аж ніяк не обов’язкове: для голосування «за народною ініціативою» достатньо, щоби «петиція» про референдум набрала 100 тисяч підписів.

Внести на розгляд громадян можна справді будь-яку дурну ідею – фільтрів для її стримування в країні немає. Недарма з усієї кількості референдумів, проведених у Швейцарії «за народною ініціативою», позитивне рішення самого народу отримали лише 9% питань: потрапляння в бюлетені жодним чином не стосується реальної суспільної ваги обговорюваних ініціатив. Саме так відбулося і з «безумовною базовою халявою» – проти неї висловилися не лише урядовці й економісти, але й УСІ парламентські та серйозні позапарламентські політсили. Підтримували ідеї базового комунізму лише пара маргінальних зелених (!) партій та кілька затятих фріків-активістів! Але 130 тисяч зібраних фріками підписів – аргумент невідпорний.

Якщо провести аналогії між швейцарським народовладдям та українською законотворчістю, то референдум «про халяву» – це як голосування у ВР за популістський законопроект якого-небудь нардепа Капліна: всерйоз ніхто не сприймає, але право законодавчої ініціативи в члена парламенту не відбереш. Звісно, російські ЗМІ залюбки повідомлять, що «Рада збирається» прийняти закон про яке-небудь «розкуркулення всіх непростих людей на користь простих», але на перспективи проходження законопроекту через сесійну залу це ніяк не вплине.

Міф №2. Швейцарія настільки розбагатіла, що може організувати виплату дивідендів від ВВП всім громадянам

Така сама маячня. У швейцарському бюджеті немає зайвих 200 мільярдів франків на рік, аби вкидати їх у ненажерну пащу розжирілого «суспільства майбутнього» – і про це одразу заявив уряд. Громадяни, які йшли на референдум, були попереджені про те, що для виконання такої забаганки зелених капліних урядові доведеться підіймати податки та відмовитися від усіх інших соціальних виплат.

Дівчинка в Базелі збирає золоте конфетті, що символізує гроші, які отримувавали б швейцарці в разі ухвалення пункту про базовий дохід на референдумі
Фото: EPA/UPG
Дівчинка в Базелі збирає золоте конфетті, що символізує гроші, які отримувавали б швейцарці в разі ухвалення пункту про базовий дохід на референдумі

Це ж підтвердили й самі «капліни», висунувши масу ідей щодо того, «де б узять гроші». Серед пропозицій було підвищення ПДВ на 8% (щоправда, песимісти від економічної науки зауважували, що для виконання бюджету «базової халяви» податок доведеться підіймати щонайменше на 50%), скорочення дотацій виробникам сільгосппродукції, віджимання бабла в пенсійних фондів (мовляв, нащо громадянам пенсії, якщо в них уже буде базовий мінімум?), зростання податків із доходів громадян та компаній плюс іще й підвищення податку на енергоносії.

Як бачимо, не лише з заяв урядових експлуататорів, але й зі слів самих «захисників поневоленого народу» громадяни могли переконатися, що гроші на гуманістичні дарунки було би взято не з міфічних надлишків «держави-банку», а з їх же, експлуатованих громадян, власних кишень.

Міф №3. Кожному швейцарцю гарантували пожиттєву халяву, але свідомі європейці не погодилися отримувати незароблене

Ще одне пересмикування. «Безумовний базовий дохід» – це лише популістична назва: ніхто не пропонував додавати безумовні 2500 франків кожному мешканцеві Швейцарщини. На 2 500 від держави за ідеєю «капліних» могли претендувати лише зовсім безробітні громадяни – всім, у кого зарплатня становила 4000 франків і вище, збільшення прибутків не передбачалося взагалі (базовий мінімум би нараховувався, але на цю суму зменшувалась би й зарплата); хто працював і заробляв менше 4000, отримував би певну частинку «базового доходу» залежно від розміру своєї зарплати.

Таким чином, теоретична «халява для всіх» на практиці означала лише отримання підвищеної «допомоги з безробіття» для нероб та підтягування номінального прибутку для найбідніших, а середньому класу вона не лише не давала нічого, але й суттєво погіршувала його матеріальний стан – через податковий тиск і моментальне підвищення цін (не в перспективі, через інфляцію, збільшення безробіття та падіння ВВП, а саме миттєвє – бо ж новий ПДВ довелося би вводити одразу).

Якщо хтось вважає, що можливість отримувати 2277 євро на місяць – це такий плюс, заради якого можна й узагалі забити на ту роботу та розміри прибутків, то мушу розчарувати: по-перше, всі вищезазначені чинники швидко скоригують курс франка до значно меншої євросуми, а по-друге, жити на 2500 франків і за нинішніх цін у Швейцарії не так уже й безболісно. Недарма ще в 2014 році тут проходив іще один референдум «за народною ініціативою» – про підвищення до 4000 франків мінімальної зарплатні. Швейцарські профспілки стверджували, що за менші кошти прожити в великих містах країни нереально. Референдум, що цікаво, також провалився – за цю ідею проголосували 23% громадян, решта ж не схотіли своїми податками та робочими місцями оплачувати цю зрівнялівку.

Відтак, як бачимо, аби сказати на референдумі «ні марксистській мрії», швейцарським громадянам зовсім не треба було наступати на горло власній жадібності та турбуватися про далекосяжні економічні наслідки. Більше того, саме турбота про власні кишені «тут і зараз» і керувала майже 77% учасників плебісциту – і жодних пафосних думок про сенс буття людини в добу роботизації.

А от 23,1% електорату, які все ж таки проголосували за «петицію капліних», викликають значно більше питань – і те, що цей відсоток стабільний та з роками не міняється (нагадаємо, стільки ж голосувало й за підвищення рівня мінімальної зарплатні), свідчить, що майже чверть швейцарців готова висолопивши язика бігти за популістами, які під’юджують її «відняти й поділити».

Міф №4. А от якби в Україні…

А що було би в Україні? Тільки давайте не пересмикувати й не моделювати голосування за шаровий пансіон у 2277 євро, а виходити з наявних доходів держави й громадян. За середньої зарплати в 4895 гривень теоретичний «базовий прибуток» мав би скласти близько 3000 гривень. Щоби не вигадувати ще якісь хитрі способи наповнення цієї бюджетної статті – візьмемо за основу пропозиції «швейцарських капліних». Враховуючи, що половина цієї суми піде на квартплату (адже скасування інших соціальних видатків змусить одразу забути про субсидії, а податок на енергоносії ще більше підійме тарифи), а решта перетвориться на фантики через подорожчання всього споживчого кошику (ПДВ ж!) та насамперед їжі, такий «царський дарунок» не погодяться прийняти навіть пенсіонери – нинішня середня пенсія в 1900 грн і то дає їм значно більший простір для маневру. Чи ви вважаєте, що бажання халяви для українця важливіше, ніж бажання їсти? Що українець погодиться отримувати копійки, аби не робити нічого самому чи – ще краще – дозволити байдикувати іншим?

Звісно, певний відсоток таких індивідуумів в Україні є – хтось же голосує за гасла Олега Ляшка, вірить у безсмертні ідеї ленінізму та здатен всерйоз сприйняти Капліна. Але чи ви впевнені, що відсоток такого електорату більший, ніж швейцарські 23,1%? Чому ж тоді навіть Капліну досі не спало на думку утворити Партію основного базового доходу, щоби розгромно виграти вибори та влаштувати в країні халявний референдум? Адже ідея, на думку наших жлобознавців, настільки в Україні виграшна, що поразки бути не може – так ось вам чудовий рецепт! Кажете, для такого агітаційний бюджет великий потрібен? Так ні ж – за швейцарськими фріками жоден грошовий мішок не стояв, влада, науковці, ЗМІ та провідні партії громили ідею як могли, і все одно дурнувата ініціатива при голосуванні відвоювала свою чверть голосів.

Фото: Макс Требухов

Якщо ви справді вважаєте, що в Україні інфантильних люмпенів та лівої молоді настільки більше, ніж у Швейцарії, і що цей нестримний натовп дебілів не слухатиме ні попереджень уряду, ні висновків економістів, ні обраних натовпом політиків (у нинішній Раді хоч і популістів вистачає, але не самогубць – кожен Каплін розуміє, що при реальному запровадженні базового доходу на теренах нашої благенької економіки всіх капліних буде за 2 місяці розвішано по деревах навколо ВР руками самого ощасливленого народу) – карти вам у руки. Спробуйте осідлати тему на найближчих виборах (за відсутності дієвих механізмів плебісциту це єдиний спосіб) – а потім робитимете зі своєю більшістю в Раді що заманеться й глузуватимете з жадібних жлобів скільки завгодно.

А поки подібна марксистська дурня не лише не взяла в Україні на виборах навіть 23% (не кажучи вже про обіцяну жлобознавцями більшість), не лише не зазвучала з вуст політиків, а навіть не оформилася в якусь «петицію», українське суспільство можна вважати навіть зрілішим за швейцарське. І не треба йому приписувати та нав’язувати власні комплекси неповноцінності.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua