Все публикацииПолитика

Крим: пекучі ревнощі до Сталіна

В усій верескливій істериці московитів з приводу перемоги Джамали на Євробаченні найбільше вразили не набридлі оповідки про змову ЦРУ з Моссадом та Меджлісом, не святкування традиційної “перемоги Росії” (ці “перемоги” росіяни щороку святкують тим пафосніше, чим нижче місце їх представник посідає на конкурсі) й навіть не крокодилячі сльози за нашим змученим війною з самою ж Росією бюджетом. Реальний подив викликала маніакальна впертість, із якою росіяни взялися доводити собі й світові кричущу актуальність пісні Джамали.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua

“— Ех, паскудне життя!..

— Пройдьомтє, товаріщ!

— Так я ж казав — паскудне життя в Америці!

— Пройдьомтє, пройдьомтє, знаємо, де паскудне життя...””

(бородатий радянський політичний анекдот)

Фото: EPA/UPG

Здавалося б, поведінка співачки, яка впровдож усього конкурсу всіляко відмовлялася проводити паралелі між змальованою в пісні “1944” сталінською депортацією та нинішніми репресіями проти татар в окупованому Криму, дозволяла Москві зберегти максимально пристойне обличчя з мінімальними зусиллями. Вимушений крок Джамали, яка за допомогою історичних алюзій обійшла аполітичні вимоги пісенного конкурсу, давав окупантам широченний простір для вдалого піару. Можна було разом зі співачкою поспівчувати жертвам сталінських злочинів (“пєрєгібов”, як ніжно іменують їх московити), наголосити на неможливості повторення помилок минулого чи подякувати Джамалі за те, що вона навіть на службі в синьо-жовтої хунти не забуває про свою “освобождьонную” батьківщину. Можна було робити все, що завгодно — аби лише довести європейцям, що Джамала й справді мала на увазі лише 1944 рік, а в нинішньому Кримнаші обітованному нічого подібного в принципі відбуватися не може.

Це була би цілком логічна й очікувана реакція з точки зору людини, якій нагадали про її підтверджені безліччю документів злочини. Але непідвладні скромному шармові логіки росіяни з усіх можливих варіантів обрали найдурніший: домогтися визнання того, що пісня “1944” насправді змальовує нинішні події на півострові, — а відтак, є політично заангажованою й брати участь у конкурсі права не мала. Тому, замість тихо молитися, аби Джамала десь публічно не бовкнула про вбивчий для іміджу Росії справжній підтекст пісні, московитські журналісти навперейми кинулися витягувати це зізнання зі співачки. А коли не вдалося, Кремль навіть не погидував дістати з кишені перевірених “пранкерів” Вована й Лексуса — і на всю країну нарешті оголосити сенсацію: в Криму й справді все настільки погано, що саме про Путіна й співали на Євробаченні.

Яким чином така інформація мала потішити російських телеглядачів, знайомому з логікою мозкові зрозуміти важко: швидше за все, з цього має випливати, що насправді Сєргєй Лазарєв найкращий у Європі співак (Австралія не Європа, тому не рахуємо), але підступна Джамала заспівала про Путіна (добре хоч без ла-ла-ла-ла) — і європейські домогосподарки та члени журі слухняно проголосували за її русофобський маніфест. Звідки тупі європейські домогосподарки взнали, що то співалося про Путіна, якщо навіть розумним московитам для розкриття цієї таємниці знадобилися Вован та Лексус, версія росіян не пояснює. Як і те, чому члени журі при словах “Путін — х..йло” автоматично мають тиснути кнопки “за”, якщо Путіна, згідно з даними того ж російського телебачення, шанує весь світ, окрім хохлів, турків, піндосів та Макаревича.

Втім, логіка логікою, але якщо відкинути зайву кремлівську конспірологію, конструкція виходить доволі простою: заради того, аби виправдати поразку свого співака на специфічному конкурсі, Москва готова особисто кричати на весь світ про власні злочини проти людства. Вимога визнати нинішню актуальність пісні “1944” — це не просто явка з повинною, це справжня премія Дарвіна в галузі юриспруденції:

“Пане суддя! Ми вимагаємо засудити цю бабусю за наклеп! Вона каже, що ми в неї колись хату відібрали, а насправді вона мститься за те, що ми її згвалтували вчора. В нас і свідки є — і взагалі кожна домогосподарка про це чула!”

Якими б далекими не були московити від логіки, але в Кремлі не можуть не розуміти, що навіть якби Джамалу дискваліфікували за результатами розслідування Вована та Лексуса, то це б більше вдарило по іміджу Росії, ніж допомогло виправдати Лазарєва. Щоб так уперто вимощувати добрими пропагандистськими намірами дорогу до Гааги, треба мати явно більший стимул, ніж потенційний підйом московського Сірожі з третього місця на друге. Тому навряд можна запідозрити московитів у тому, що заради Євробачення ті готові й Путіна в геноциді звинуватити. Вони-то готові, але не звинуватити, а привітати, і без усяких там євробачень.

В істериці з вимогою визнати “1944” піснею про Кримнаш відчувається не так тактична невибагливість учасників конкурсу, як щира образа російського народу за неповагу до його нових звершень та досягнень. Уся діяльність кримської окупаційної влади протягом останніх тижнів виглядає наче рішуча відповідь Джамалі, яка посміла в публічному переліку злочинів Москви проти кримськотатарського народу обмежитися лише депортацією 1944 року. Арешти активістів, побиття, заборона Меджлісу — ну що вам, мовляв, іще треба, щоби ви перестали згадувати ту депортацію та визнали, що Владімір Владіміровіч гідно несе в дрімучі кримськотатарські маси стяг Іосіфа Вісаріоновіча?

Фото: EPA/UPG

У московській свідомості геть атрофоване відчуття провини за заподіяне зло — тут ніколи не здогадаються, що для примирення жертви й ката кат має просити пробачення в жертви, а не жертва — вибачатися за те, що зло згадала. І якщо жертва все-таки зло не забула, то, за традиціями Москви, її треба неодмінно покарати знову — щоби зрозуміла, яким добрим був до неї кат, поки не калічив. Зрозуміла та покаялася за свою чорну невдячність катові, що переступив через непрості сторінки спільної історії та забув всі взаємні образи. І тоді дружба народів знову буде непорушною, а хто Сталіна помянєт, тому глаз вон.

Тому в репресіях проти кримських татар росіяни реально не бачать нічого підлого й ганебного — вони ними пишаються, заспокоючи недовірливу совість мантрами про те, що Сталін депортаціями боровся з Гітлером, а Путін арештами — з ІДІЛ та Ердоганом. І єдине, що справді може образити московита в цьому контексті, — ігнорування того, що Москва знову “підвелася з колін” настільки, що “может повторіть” будь-який злочин попередніх тиранів. І те, що татари досі згадують Сталіна, свідчить для Путіна, що, по-перше, сам Владімір Владіміровіч їх мало чавив, тому й досі не замовкли, а по-друге, що Владімір Владіміровіч їх недостатньо чавив, аби того Сталіна в народній пам'яті витіснити. Навіть одного з цих аргументів для Москви було би достатньо, аби посилити репресії, — а під вагою обох Кремль ще й заборонив у Криму вшанування жертв репресій 18 травня. Ревнощі до культу Сталіна — страшна сила.

Із таким комплексним підходом ніхто не здивується, якщо в межах нинішнього соціалістичного змагання Путіна зі Сталіним російська влада замість заборони траурного дня 18 травня здогадається замінити його всенародним святом Годовщіни путінскіх репресій — із парадами зєльоних чілавєчков, омонівців, вертухаїв, членів “Єдіної Россії”, байкерів Хірурга та ряжених “ніколаєв других” із портретами Наталі Поклонської. Головне — щоби на той момент, коли любителі Путіна, Сталіна та репресій дозріють до реалізації цієї плідної ідеї, проводити народні гуляння їм доводилося вже по той бік Керченської протоки.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua