Все публикацииПолитика

Ми відкидаємо парад військової потужності в радянському стилі

LB.ua передруковує колонку президента Петра Порошенка, написану для європейського видання Euobserver.

Фото: www.facebook.com/petroporoshenko

У сімдесяту річницю перемоги над нацизмом, Україна приєдналась до європейської традиції святкування 8 травня як Дня пам’яті та примирення, відійшовши від нарративу Другої світової війни, нав’язаного Радянським Союзом.

Цього року ми почали розповідати світу правдиву історію українського народу, який опинився між Сталіном і Гітлером.

У 1945 році саме завдяки величезному внеску України у перемогу над нацизмом вона змогла стати однією з держав-засновниць ООН.

Як нація з одним з найвищих рівнів втрат в роки Другої світової війни, ми вшануємо жертв нацизму. Вшановуємо героїв, котрі загинули, щоб ми могли насолоджуватись свободою.

Цього року ми відмовляємось від радянської традиції проводити парад військової міці.

День перемоги у Європі має нагадувати живим про горе, яке спричиняє війна, а не консолідувати суспільство проти примарного зовнішнього ворога.

Україна опинилась у центрі Східного фронту. Моя Батьківщина була повністю окупована нацистами. Війна зачепила кожну сім’ю в Україні.

Ви не знайдете жодної людини в моїй країні, чия сім’я не постраждала б у 1939-1945 роках. Протягом того жахливого часу загинуло від 8 до 10 мільйонів українців. Із 41,7 мільйонів людей, які жили в Україні до Другої світової війни, ми втратили чверть населення.

Етнічні українці були не єдиними жертвами Гітлера та Сталіна: українські євреї та кримські татари також значно постраждали від тоталітарного гніту — і ми поділяємо їхнє горе.

Один з найжахливіших моментів української історії – 29-30 вересня 1941 року. У ці дні солдати Вермахту холоднокровно розстріляли 33,771 українських євреїв у Бабиному Яру в Києві. Загалом за роки війни близько 1.5 мільйонів українських євреїв стали жертвами Голокосту.

Тисячі українців врятували своїх єврейських співвітчизників, незважаючи на реальну загрозу викриття та засудження до страти нацистськими окупантами.

Прикладом є митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який врятував близько 250 єврейських дітей від неминучої смерті, сховавши їх в українських монастирях. Одним із цих дітей був майбутній Міністр закордонних справ Польщі, Адам Даніель Ротфельд. Станом на травень 2015 року “Яд Вашем”, офіційний меморіал жертв Голокосту в Ізраїлі, визнав 2,515 українців “праведниками народів світу”.

Іншою страшною датою в історії України, та ще однією ганебною сторінкою в історії СССР, є 18-20 травня 1944 року — тоді радянська влада депортувала кримських татар, звинувативши їх у “колективній зраді радянської батьківщини”.

Майже 200,000 кримських татар були примусово переселені до Середньої Азії. У червні того ж року 37,000 болгар, вірмен та греків були депортовані з Криму за тими ж обвинуваченнями.

Українці боролися проти нацизму пліч-о-пліч з багатьма союзними військами у різних куточках світу. Близько 6 мільйонів українців воювали в лавах Червоної армії, 250,000 боролися у військових строях Польщі, Великої Британії, Франції, Канади, США та багатьох інших союзних націй. Майже півмільйона українців воювали у складі національних визвольних рухів.

Річниця перемоги над Третім Рейхом завжди була для українців днем великої гордості та великого горя. Але цього року я відчуваю страхітливе і тривожне дежа вю.

Аншлюс Австрії Німеччиною у березні 1938 року та анексія українського Криму Росією у березні 2014 до болю схожі. Нацистська окупація Судетів під приводом захисту етнічних німців, які жили в Чехословаччині, та російське вторгнення на східну Україну — це тривожна аналогія.

Незважаючи на теперішні гуманітарні катастрофи, історія дає нам силу. Ми повинні зупинитися на хвилину та згадати наших героїв.

Нам варто згадати Ніколаса Міньо, американця українського походження, який власноруч знищував ворожі позиції під зустрічним вогнем поблизу Меджаз-ель-Бабу в Тунісі, аж поки не отримав смертельне поранення. Його нагороджено Медалюю Пошани США.

Варто також згадати Івана Кожедуба, найефективнішого бойового пілота всіх військ Союзників. Протягом Другої світової війни він самостійно переміг у 64 повітряних битвах.

Особисто я також згадую своїх дідів, які мужньо боронили наш спільний дім до останніх днів війни. Один з них, Іван Порошенко, дійшов аж до Праги, де був тяжко поранений. Коли ж настав довгоочікуваний мир, він, як і мільйони українських солдатів, повернувся до звичних обов’язків – бути вчителем, інженером, татом.

Деколи минуле та сучасність переплітаються.

У серпні 2014 я вручив ветерану Другої світової війни, 97-річному Івану Залужному, медаль його 23-річного онука. Іван Гутник-Залужний загинув, захищаючи Україну від російської агресії на сході нашої країни.

Неможливо уявити, як це — хоронити власного онука, вбитого у неоголошеній війні руками нащадків людей, з якими він боровся пліч-о-пліч сімдесят років тому.

Друга світова війна дала нам багато гірких уроків. Спільне вшанування її річниці не має бути лише святом нашої перемоги над нацизмом.

Цього року ми маємо про що думати. Необхідно знайти спосіб захистити наші спільні цінності та відновити порушений Росією мир в Європі, продовжити миротворчі заходи та підвищити обороноздатність України.

Ми маємо припинити ігнорувати уроки минулого, доки не стало надто пізно.