Все публикацииПолитика

«Український націоналізм: обережно із визначеннями»

Нещодавно кореспондент польської щоденної газети «Rzeczpospolitа» Єнджей Бєлецький опублікував інтерв’ю із Андрієм Тарасенком з «Правого сектора», назвавши його «речником» (фактично – прес-секретарем). Заголовок інтерв’ю звучав так: «Лідер бандерівців: геноцид на Волині – це маячня». В інтерв’ю автор поставив питання, чи є справедливими теперішні кордони, на що Тарасенко відповів, що Перемишль і кілька інших повітів Польщі мають бути в складі України. Після цього чимало польських сайтів, таблоїдів передрукували цю розмову, наголошуючи на радикалізмі і антипольськості Майдану. Прес-служба «Правого сектора» (насправді прес-секретарем є Артем Скоропадський) розповсюдила заяву, у якій зокрема йшлося: «Сьогодні будь-які взаємні територіальні претензії є недоречними так само, які і найменша міжнаціональна ворожнеча. І українці, і поляки зараз перебувають перед двома небезпеками — небезпекою московського імперіалізму і небезпекою глобалізму».

Польський публіцист Лукаш Ясіна на сайті інформаційного польського радіо «TOK-FM» намагається розібратися, чому можливі такі провокації, і чому досі ми мало розуміємо один одного:

«Український націоналізм: обережно із визначеннями»

Скандал навколо інтерв’ю з Андрієм Тарасенком з «Правого сектора» для газети «Rzeczpospolitа», є доказом того, що поляки – якщо вжити психологічних понять – не виробили із українцями спільності проблем, і коли революція мине, вони повернуться з подвійною силою. А ми, поляки – не готові до цього.

Текст: Лукаш Ясіна

Фото: EPA/UPG
Деякі польські оглядачі були досить сильно здивовані зміною тональностей у подачі інформації щодо ситуації в Україні останніми днями. Але ця зміна не повинна нікого дивувати, оскільки це власне попередній спосіб описання України в Польщі був свого роду новаторським. Асоціювання України із націоналізмом і радикалізмом домінувало протягом цілого 2013 року, коли в Польщі прокотилася дискусія щодо українсько-польських відносин, котра повернула з небуття парадигму: «Україна=націоналізм».

Історики хіба що самі собі можуть доводити, що польсько-українські стосунки не розпочалися в листопаді 2013 році. Не почалися вони навіть під час Помаранчевої революції, ані в 1991 році, коли Польща як перша у світі держава визнала Україну – а набагато раніше. Два десятиліття незалежності не вирішили проблем, які накопичувалися століттями. Так насправді діалог істориків, публіцистів та інтелектуалів триває, але процес історичного поєднання (примирення), скопійований з випрацюваних Німеччиною і Францією зразків, а пізніше творчо перероблених Польщею і Німеччиною – виявився цього разу невдалим. Так сталося з багатьох причин – деякою мірою з причини неуваги, оскільки більшість громадян нашої країни Україна просто-на-просто не обходить. Зрештою, це стосується також інтелігенції. Нещодавно видана книжка розмов Ізабели Хруслінської з Оксаною Забужко містить стільки роз’яснювальних посилань щодо української історії, що викликає думку про цілковите незнання української версії минулого.

Іншою важливою причиною є те, що інституалізації пам’яті під час великих і галасливих видовищах «поєднання» (таких як зустрічі президентів у Павлівці [2003 р.], Львові [2005 р.], Павлокомі [2006 р.], чи Гуті Пеняцькій [2009 р.] чи намаганнях поєднання на ґрунті «однакової відповідальності») також не були дієвими. Поляки очікували від українців чогось іншого, ніж українці від поляків. Після Помаранчевої революції видимих змін в цьому питанні не відбулося, а на додачу ще й почуття обману і розчарованості. Поміж 2004 і 2013 роками не лише Євросоюз не зробив відповідну кількість кроків у бік України, але й Україна також не задекларувала виразно власний європейський вибір, як під час правління Віктора Януковича, так і під час президентства Віктора Ющенка.

Процес розчарованості набував сили після 2009 року, а переміг 2013-го. Геноцид на Волині вперше перемістився на перший план польської історичної пам’яті. Бандера однозначно піднявся у ієрархії злочинців, що переслідували наш народ майже до тої ж категорії, що Гітлер і Сталін. Україна зразка 2013 року у польській наррації подавалася як корумпована країна, яка не може собі порадити ані з минулим, ані з сучасним. Гадаю, що цей тренд би тримався й далі, після рішення Януковича і Азарова не підписувати Угоду про асоціацію, якби на перешкоді не стало українське суспільство. Боротьба за гідність і демократію, спроба побудови нової держави з відсепаруванням від поганих традицій стали величезною переміною. Навіть ті [польські] політики і публіцисти, які раніше критикували Україну і українців, зараз мали змінити власні підходи.

Може це занадто, щоб говорити тут про «пост-колоніалізм», але наше відношення до України останні два десятиліття назначений «буттям кращим». Це ми вчимо українців, як запроваджувати демократію. Це ми їх вчимо, як шанувати європейські цінності. Це також ми, поляки, перемогли екстремальних правих і націоналізм (ага, це ж якраз [День незалежності] 11 листопада мав підтвердити нашу державну перемогу над всякого роду екстремізмами?). Україна багатьом уявляється як держава радикалів і націоналістів? Чи можемо ми інакше думати про «Свободу», яка визнає пряму спадкоємність по Степанові Бандері? Після 2013-го року зміна такого способу мислення видається неможливою, або принаймні важкою до реалізації в найближчому майбутньому.

Фото: LB.ua

Я далекий від захищання українських екстремістів, але це спосіб мислення про Україну в деяких польських середовищах назвав би позбавленим об’єктивізму. Звісно, Майдан радикалізується, але це би не мало нікого дивувати – врешті це ми, Євросоюз небагато чим допомогли українському суспільному здвигу. Радикалізує також пролита кров.

Крайні рухи були присутні на Майдані від початку. Від самого початку було відомо, що на Майдані може знаходитися зброя – але ця інформація до нас не доходила, бо домінувала нова ентузіастична наррація. Але – що з того? Чи це люди, зібрані на Майдані, стріляли в правоохоронців? Ні, в Україні влада стріляє в людей. Це не крайня правиця стала причиною катастрофічного стану української демократії і державності, а президент Віктор Янукович.

Що якийсь чоловік сказав, що українці мають отримати назад східні повіти двох прикордонних воєводств? Що ж того? Скільки вже поляків на своїх Фейсбук-сторінках втішалися із потенційного і радше міфічного розвалу України, який би нам повернув смутні шпилі львівських костелів, чи лагідні обриси Східного Бескиду? Екстремізми є всюди. Від дурної балаканини політична ситуація ще не змінюється.

Парадоксально, скандал навколо інтерв’ю в «Rzeczpospolitа», є доказом того, що поляки – вживаючи психологічних понять – не виробили із українцями спільності проблем, і коли революція мине, вони повернуться з подвійною силою. А ми, поляки – не готові до цього.