Страшно навіть подумати, що суд міг ухвалити рішення від імені держави України навіть без звернення позивача до суду. Але факт є факт. Саме таке рішення в далекому 97-му ухвалив тодішній голова Ленінського районного суду м. Полтави суддя Олександр Буленко (нині заступник голови апеляційного суду Полтавської області), яке лише тепер стало надбанням громадськості.
Полтавець Микола Василенко – колишній правоохоронець вирішив суддю Олександра Буленка вивести на чисте. Практичну реалізацію свого плану в цій доволі делікатній справі Василенко розпочав зі звернення до керівництва Вищої ради юстиції та Мінюсту. Борець за справедливість вважав, що, маючи правову підтримку таких «суперваговиків», йому вдасться, залучивши і Генпрокуратуру, притягти суддю до відповідальності.
Проте не так сталося, як гадалося. Василенкове звернення виявилося для державних мужів лише шапликом холодної води на їхні розгарячілі голови, а не підставою до дії. Керівні особи цих відомств взагалі не побажали займатися якоюсь дурнею – копирсатися в купі кримінального бруду, добротно угноєному суддею Олександром Буленком. Справді, задля для чого себе переобтяжувати непосильною працею, якщо значно простіше обмежитися стандартною відповіддю – формальною «відпискою».
У будь-якому випадку Володимир Колесниченко – Голова Вищої ради юстиції, посилаючись на норми Конституції, повідомив збурювача спокою (хоча чоловік про це і не просив. - Авт.), що їхня установа «не є органом правосуддя і не вправі надавати правову оцінку судовим рішенням» (даруйте граматичну невправність – цитата).
Досить оригінально, в дусі сьогодення, підійшов В. Колесниченко і до трактування частини п’ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги). Як з’ясувалося, для такого маститого правника судовий розгляд справи без пред’явлення позову та відкриття провадження у справі, без учасників процесу та нарадчої кімнати – не аргумент, щоб кваліфікувати його як порушення суддею Олександром Буленком присяги. І це при тому, що в статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції України» законодавцем чітко виписано, що порушенням суддею присяги є вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.
Втім, судячи із відповіді В. Колесниченка, він не вбачає у заяві М. Василенка відомостей про порушення присяги суддею О. Буленком, а, отже, підстав для реагування також.
– Як на мене, – розмірковує Микола Василенко, – то до дисциплінарного провадження на суддю Олександра Буленка можна зібрати цілий букет ще й службових злочинів. Було б бажання визначених на це законом осіб…
Залишаючи собі шлях до відступу (береженого і Бог береже), Колесниченко все ж таки поінформував Василенка про те, що кримінальну справу щодо суді може порушити лише Генпрокурор або його заступник. Звісна річ, міг і сам Володимир Миколайович направити Василенкового листа за належністю – у відомство Віктора Пшонки. Міг, та не зміг…
Натомість, Голова Вищої ради юстиції, майстерно зігравши свою роль, віртуозно виконав алаверди – такий собі грузинський зустрічний тост та вишукано зійшов з авансцени. Іншими словами, Голова поважної установи запропонував дописувачеві до їхньої «стіннівки» власноруч копирсатися у суддівському лайні.
Зате Валерія Лутковська – донедавна заступник самого Олександра Лавриновича (обізнані особи або ті, що удають з себе таких, подейкують: вона за сумісництвом ще й рідна кровинка другої половинки Міністра), була значно відвертішою за керівника сусідньої контори. Її письмові одкровення здивували навіть справжнього полковника, котрий за свій вік багато чого побачив. Спробуємо пояснити деякі тонкощі порушеної проблеми.
У листопаді 2010 року Микола Василенко із заявою про нехлоп’ячі забави судді Буленка звернувся до Міністра юстиції України Олександра Лавриновича. У заяві на ім’я високопосадовця колишній полковник міліції повідомив про те, що 11 лютого 1997 року суддя Ленінського районного суду м. Полтави Олександр Буленко ухвалив рішення на користь Людмили Ковжоги без її звернення до суду та відкриття провадження у справі, що скісно підтверджується наступними фактами.
Як підтвердження доказів щодо діянь з ознаками злочину служителя Феміди Василенко долучив до заяви копію рішення судді Олександра Буленка та відповідь чинного голови Ленінського районного суду м. Полтави Наталії Крючко на запит правоохоронних органів.
Голова суду повідомила, що «у відповідності до архівних звітних покажчиків судових справ протягом 1991 та 1997 років у провадженні суду не перебували цивільні справи за позовом Ковжоги Людмили Іванівни». Недоброзичливці подейкують, ніби рішення суддя ухвалив на прохання близького родича «позивачки» – колишнього відомого полтавського «міліціонера-костоправа», який своїм потенційним жертвам ласкаво представлявся «Лаврентієм Павловичем Берією».
Оскільки О. Василенко в діяннях судді вбачав ознаки службового злочину, той вимагав проведення перевірки викладених у заяві фактів та притягнення судді до відповідальності.
Поважна установа не забарилася з відповіддю. 23 грудня того ж року Микола Василенко отримав відповідь за підписом заступника Міністра юстиції Валерії Лутковської.
– Скажу відверто, – зазначив Василенко, – відповідь Лутковської мене принизила. Замість того, щоб відповідно до приписів статті 7 Закону України «Про звернення громадян» направити мою заяву про злочин судді за належністю – у Генеральну прокуратуру, жриця Феміди фахово порадила мені переглянути Буленкове рішення за нововиявленими обставинами. Тому в мене є всі підстави вважати, що В. Лутковська як посадова особа не лише умисно приховала злочин судді О. Буленка, про який я її повідомив як посадову особу, а й сама вчинила діяння з ознаками злочину. Своїми діями, а точніше бездіяльністю заступник Міністра юстиції фактично пролобіювала посадове підвищення судді Олександра Буленка, оскільки той замість стільця з видом на небо в павутинку, отримав стілець заступника голови апеляційного суду Полтавської області. Не буду тривіальним, але за ступенем цинізму та глибиною усвідомлення безкарності представника суддівської мантії Буленка цей випадок може по праву ввійти до анналів неперевершених «шедеврів» новітньої доби українського цивільного процесу...
Не секрет, що сьогодні Валерія Лутковська – це єдиний кандидат на посаду уповноваженого Верховної Ради у справах прав людини, якій провладна більшість українського парламенту збирається надати другий шанс, щоб та з повторного заходу врешті-решт здійснила м’яку посадку в це доволі тепле крісло. 261 підпис народних обранців – тому гарантія.
Та й сама Валерія Володимирівна не відстає. Її професійний запал, правова позиція та життєве кредо інтригує й захоплює. «Пропозиція щодо висунення мене як кандидата на посаду уповноваженого Верховної Ради у справах прав людини відповідає моєму ставленню до життя, відповідає моєму нинішньому професійному рівню, відповідає моєму розумінню, що таке права людини, і як ці права людини мають бути захищені в державі, яка називається правовою», – прокоментувала урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Валерія Лутковська рішення Партії регіонів щодо її кандидатури на цю високу державну посаду...
Прикметно, що лист-відповідь полтавцеві, коментар на партійне рішення, а тепер ще й представництво інтересів держави проти Юрія Луценка у Європейському суді – дві показові сторони медалі Валерії Лутковської. Якщо провладна більшість зі своїм кандидатом на посаду омбудсмена вже визначилася, то спробуємо її запитати, чи відповідає Валерія Лутковська критеріям, ними ж виписаними в законі «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», чи буде такий собі адвокат держави та ще й за сумісництвом «адвокат» судді Олександра Буленка відстоювати інтереси простої людини, коли сам став вище від закону?
Така біполярність поглядів Валерії Володимирівни на закон не викликає сумніву в тому, що вона в разі обрання на посаду омбудсмена не буде захищати ні український народ, ні його величність закон. Тому після того як шановна пані «побралася» з такою одіозною для правового поля України фігурою як суддя О.Буленко – об’єктивно вона втратила на це моральне право. Як з правової, так і з моральної точок зору. Достеменно відомо, що життям кривить той, хто будучи блудником, прикидається праведником. Ще древні заявляли, якщо людина хоча б раз у житті обмане – обманювати буде все життя…
Як на пильне око, таке бездумне обрання В.Лутковської омбудсменом, так званою ситуативною більшістю, може призвести до фатальних наслідків у царині захисту прав людини в Україні. Допускаю, що після обрання Уповноваженого Верховної Ради у справах прав людини в нас може трапитися ситуація як у загальновідомій українській притчі: «Ходив по базару голодний циган. Грошей у нього було мало, а їсти хотілося дуже. От він і купував на базарі все те, що найдешевше. А найдешевшим був хрін. Їсть він той хрін, їсть, а з очей сльози рікою течуть. А він все одно їсть і промовляє: «Бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте!..»
То хто ж Ви, Валеріє Володимирівно? Чи справді Ви та, за яку себе видаєте? Як на мене, то дотримання Вами європейських стандартів із захисту прав, свобод та інтересів простих українців, то пустий звук. Як і для Партії регіонів, якщо вона таких кандидатів підтримує, бо лише самогубець або людина не сповна розуму може відтяти сук, на якому сама і сидить.
P.S. Не думаю, що обрання Лутковської омбудсменом є політичною трагедією для партії влади. Сам прихід її до влади – це вже політична трагедія для неї, вороття від якої немає. Доля інших політичних попередників – тому підтвердження. Лутковська – це адронний електронний колайдер, такий собі прискорювач фізичного самознищення партії, який має бути запущений невпевненими рухами Мойсеїв партії, котрим вистачило і двох років, щоб по партії почав гудіти дзвін. Звісно їм самим вирішувати, коли канути в Лєту: через півроку, рік, два… Хотілося б лише застерегти владців, які увірували у свою всесильність та безкарність, словами мудреця: «Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен робив своє так, аби не позбавився свого і не мав чужого». То ж не позбавляйте народ свого, бо втратите і своє…