Все публикацииПолитика

Політичній заповіт Лукашенка

17 жовтня президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко опублікував у «Известиях» доволі велику за обсягом статтю «Про долі нашої інтеграції».

Кость БондаренкоКость Бондаренко, Інститут української політики
Політичній заповіт Лукашенка
Фото: EPA/UPG

Формально стаття стала реакцією на опубліковану двома тижнями раніше, 3 жовтня, статтю прем'єра Російської Федерації Володимира Путіна «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, що народжується сьогодні». Попри доволі розлогий вступ, у якому Лукашенко у компліментарній формі говорить про мудрість Путіна та незворотність процесів тісної інтеграції – аж до створення Євразійського Союзу – проглядається і цілком зрозуміла тривога лідера Білорусі. І насамперед ця тривога стосується нерівних умов, у яких перебуватимуть учасники процесу інтеграції: адже Росія помітно домінуватиме у будь-якій формі союзу.

З одного боку дана стаття – це намагання Лукашенка відновити добрі стосунки з Володимиром Путіним, підіграти майбутньому російському президенту (за версією з'їзду «Єдиної Росії») і заслужити прощення. Адже відомо, що Путін та Лукашенко протягом останніх років демонстрували більш ніж прохолодні взаємні стосунки. З іншого боку, стаття містить чимало моментів, які мали би стати тривожним сигналом як для сусідів по СНД, так і для світового співтовариства. Принаймні, варто звернути увагу на два таких моменти. 

Фото: EPA/UPG

Перше: інтеграційні прагнення, про які останнім часом багато говорить Путін, є не просто гарним передвиборчим гаслом, а можуть стати суворою реальністю. Друге: в ці процеси планується втягнути не лише Росію, Білорусь і Казахстан, а й всі без винятку держави колишнього СРСР (за яким Лукашенко відверто шкодує) і навіть деякі нинішні держави ЄС. Лукашенко йде далі Путіна і ставить як мету «інтеграцію інтеграцій». Мовляв, одні країни інтегруються в ЄС, інші – в рамках Євразійського Союзу, але настане момент, коли два інтеграційні проекти мають взаємно об'єднатися. І це об'єднання, напевне, мислиться як дифузний процес.

Про Україну у статті Лукашенка практично не згадується. Але вона незримо присутня в його роздумах. Фактично це – попередження Україні, її властям. Якщо хочете – це зашифрована пересторога: не робіть наших помилок! Для України, яка сьогодні опинилася у нелегкій міжнародній та геополітичній ситуації, стаття Лукашенка – це черговий привід задуматися над майбутнім. Особливо враховуючи прагнення Путіна за будь-яку ціну залучити Україну до інтеграційних процесах в рамках нових ініціатив. Білорусь сьогодні є моделлю, яка демонструє Україні реальні перспективи і реальні можливості в рамках Митного Союзу та Євразійського Союзу, а також найкращою формою агітації не за російський, а саме за європейський вектор розвитку.

Республіка Білорусь ще з 1996 року задекларувала курс на розбудову Союзної держави з Росією. Вона не прагне євроінтеграції, а навпаки, слухняно інтегрується в усі об’єднання на теренах СНД під керівництвом Росії (ЄврАзЕС, МС, ЄЕП, ОДКБ). Білорусь не лише не заявляла про вступ до НАТО, навпаки, є рупором Росії в її антинатівській політиці. На догоду Росії постійно кон’юнктурно посилювала антизахідну та іноді антиукраїнську риторику. За тією ж вказівкою з боку Росії до цього часу юридично не оформила кордон з Україною (а це понад 1000 км). Білорусь розмістила на своїй території дві військові російські бази, регіональне військове угрупування військ РФ та РБ, захищає західний повітряний кордон Союзної держави. Не виключене використання території Білорусі для протидії розміщенню у регіоні Східної та Південно-Східної Європи елементів системи ПРО США.

Білорусь також у значній мірі надала російським ЗМІ свій інформаційний простір, конституційно визначила російську мову другою державною мовою та де-факто занедбала свою рідну білоруську. Надано також значні преференції російському бізнесу в РБ. Не виключено, що Мінськ реекспортує російську зброю в регіони підвищеної уваги Ради безпеки ООН – принаймні, про це неофіційно говориться починаючи з 1995 року, коли екс-віце-президент Ірану Хабібі здійснив візит в Мінськ – подейкують, з метою встановлення хитромудрої системи посередницьких операцій.

Однак, чим більші поступки білоруської влади вбік Росії, тим більші вимоги Кремля. Коли Лукашенко йшов на створення Союзної Держави, подейкували, що він бажав стати спадкоємцем Єльцина і реально мріяв про таку перспективу. Однак у Кремлі навряд чи мирилися б із таким спадкоємцем Бориса Миколайовича. Прихід до влади в Росії Путіна протверезив Лукашенка і вказав на місце білорусі та її лідера в нових політичних розкладах. Замінивши Бориса Єльцина в президентському кріслі, Володимир Путін відразу став вимагати введення єдиної валюти Союзної держави з єдиним емісійним центром у Москві, делегування політичних та економічних повноважень країни союзному наднаціональному органу, де, зрозуміло, керував би російський президент. Коли Лукашенко нагадав про необхідність дотримання рівноправних партнерських відносин, Путін в’їдливо зауважив, що треба „відділяти мухи від котлет”, і що у Союзній державі економічний потенціал Росії складає 97%, а Білорусі - лише 3%, то ж про які рівноправні відносини може йти мова? Білорусь може увійти до складу РФ лише в якості губернії.

Фото: EPA/UPG

Втілюючи політику жорсткого прагматизму, Росія позбавила союзника всіх привілеїв, задекларованих в угодах Союзної держави, і перевела двосторонні відносини на ринкові колії. Ми всі пам'ятаємо відголоси газової війни грудня 2006 - січня 2007 років, молочної війни червня 2009 року, перманентні торговельні війни, запровадження митних бар’єрів щоразу задля „приструнення” союзника. Проте головною метою Кремля є спонукання білоруської влади до масштабної приватизації за російськими правилами. Тобто, йдеться про продаж російським олігархам за зниженими цінами стратегічно важливих державних об’єктів, а саме: - газотранспортної системи, об’єктів, які працюють на російській нафті, та підприємств м’ясомолочної промисловості. Зокрема, йдеться про решту 50% „Белтрансгаз” (50% акцій РФ приватизувала раніше), Мозирський та Новополоцький НПЗ, „Беларуськалий”, „Нафтан”, ГродноАзот”, „Інтеграл”, створення холдингу КАМАЗу та МАЗу та ін.., скуповуються білоруські банки, переводиться в РБ російський гральний бізнес тощо. Як каже Лукашенко, Росія прагне за безцінь скупити всю Білорусь, неодноразово вказуючи на „жирних котів” з „Газпрому” та називаючи російський капіталізм диким.

Водночас Кремль дискредитує білоруське керівництво в очах громадськості з тим, щоб у критичний для країни момент здійснити руками населення, обуреного різким падінням рівня життя, заміну Лукашенка на свого ставленика. Традиційно використовуються такі інструменти тиску, як газовий кран „Газпрому” та санепідемслужба, та, як вже зазначалося, встановлення митних кордонів.

Коли у 2009-2010 роках білоруський уряд звернувся за фінансової допомогою до уряду РФ, її не лише не було надано, але й зроблено все можливе, щоб в економічному плані загнати у глухий кут союзника, за безцінь скупити його „фамільне срібло” та забрати його скіпетр. У 2011 році Москва спромоглася надати кредит лише з Антикризового фонду ЄврАзЕС - 1,24 млрд. дол. США двома траншами у поточному році, ще 2 млрд. дол.. - у наступні два роки. За цей кредит білоруський уряд зобов’язався здійснювати системні економічні реформи, та, найголовніше, розпочати приватизацію на суму щонайменше 3 млрд. дол. США. В даний час, наприклад, на завершальній стадії перебувають переговори щодо приватизації білоруської половини акцій „Белтрасгазу”.

То ж що Білорусь має у сухому залишку за свою геополітичну лояльність щодо Росії? За словами Лукашенка (7 жовтня ц.р.), „Білорусь дуже дорого заплатила за Єдиний економічний простір”. З 1-го червня ц.р. введено мито на автомобілі, що спровокувало ажіотаж на цьому ринку збуту та зумовило відтік капіталу орієнтовно у розмірі, за словами Лукашенка, 3 млрд. дол. США. Росія за останні 5 років вп’ятеро збільшила ціну на газ для свого союзника (начебто на наступний рік ціна може сягнути 288 дол. США). Введено мито на нафту, що позбавило білоруський бюджет левової частки доходів (за різними оцінками, від 5 до 6 млрд. дол. США). Весняна девальвація білоруського рубля майже на 60% відсотків призвела до гострого валютного дефіциту, а брак валютних коштів (необхідних для ведення зовнішньоекономічних операцій суб’єктів господарювання), у свою чергу, зумовив серйозні збитки та ріст збанкрутілих підприємств. Загалом, білорусько-російські відносини перейшли у площину взаємин між старшим і молодшим братами. Білорусь перетворилася на сателіта, із суб’єкта міжнародного права – в його об’єкт. Попри домовленості про єдину узгоджену зовнішню політику на міжнародній арені, Кремль лише спускає Лукашенку зовнішньополітичні директиви.

Щоправда, один раз Білорусь не виконала вказівку Кремля і офіційно не визнала Південну Осетію та Кавказ, але це із кон’юнктурних міркувань, намірів поторгуватися із Заходом та Росією (хто більше заплатить). Безумовно, Росії вигідна міжнародна ізоляція Білорусі, адже у цьому разі країна позбавлена поля для маневру. Тим більше, будь-які самостійні дії Лукашенка одразу ж призводять до включення пропагандистської машини в Росії. Пам'ятаєте документально-пропагандистську трилогію «Хресний бацька», запущену рік тому каналом НТВ – в момент загострення білорусько-російських нафтових відносин?

Фото: EPA/UPG

Нині для Білорусі дійсно дороги назад нема. Принаймні не для Лукашенка, який, під дією психологічного тиску Москви під час останньої президентської виборчої кампанії (19 грудня 2010 року) та піддавшись на зовнішні провокації, жорстко розправився з учасниками післявиборчих акцій протесту (понад 40 осіб було засуджено, серед них - 5 екс-кандидатів у президенти, з них 11 нині ще за гратами, включаючи двох екс-кандидатів).

У результаті - зіпсуто імідж Білорусі на міжнародній арені, запроваджено з боку США візові та економічні санкції, з боку ЄС – візові, і все це на тлі глибокої фінансової та економічної кризи. А тут ще опозиція, керована Кремлем, прагне дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію. У ЗМІ просочується інформація, що начебто Кремль має намір усунути „бацьку”, що змушує Лукашенка нервувати та неадекватно реагувати на виклики. Саме бажання встояти, потрапити у фавор до нового президента РФ, проглядається у статті президента Республіки Білорусь. Зі статті – попри бравурність тону – віє такою приреченістю та безнадією, що саму статтю можна вважати політичним заповітом Олександра Лукашенка, який змирився зі своїм становищем після січня 2012 року.

Проте скрутне становище не лише у нього. Білоруські новоспечені олігархи (а це прикормлена номенклатура, гвардія особисто Лукашенка) також бояться дикого російського капіталізму. А тому сьогодні уряд РБ намагається максимально долучити до приватизації західний, український капітал та гроші з арабських країн.

То чи може Україна очікувати від путінської Росії кращого сценарію для себе?

З білоруських реалій можна зробити лише один незаперечний висновок - зближення з Росією неминуче призведе до де-факто втрати політичного та економічного суверенітету, втрати державності. Щоправда, Лукашенко вважає втрату суверенітету процесом об'єктивним і зрозумілим. Чи цього ми прагнемо?

Повернення Путіна на пост президента Російської Федерації вже жваво обговорюється в політологічних, політичних та журналістських колах. З легкої руки журналістів Путіна зразка 2012 року іменують «НьюЛукашенком», прогнозуючи, що його політика на чолі Росії та нових інтеграційних форм буде мало відрізнятися від політики Лукашенка в Білорусі. Плюс додайте постійне прагнення Путіна до експансії та поширення впливів Росії у світі.

Фото: EPA/UPG

Росія, будучи сировинною країною, особливо чутлива до глобальних економічних криз. Як ми вже спостерігали у 2008-2009 роках, згортання виробництва неминуче призводить до скорочення споживання енергоресурсів, а, отже, до падіння їхньої ціни. До того ж Європа – основний імпортер газу та нафтопродуктів - активно реалізує програми з використання відновлювальних джерел енергії.

Очевидно, щоб втриматися на посаді, Путіну, як і Лукашенку, доведеться експлуатувати популярні теми. Найбільший відгук у росіян традиційно знаходить тема відродження могутності російської імперії. Знайома італійська журналістка розповідала, як у березні 2004 року вона висвітлювала президентські вибори в Росії. На околиці Москви побачила бомжа – класичного, брудного і п'яного. За пляшку той погодився сказати пару слів на камеру. Найбільше її вразили наступні слова бомжа: «Якби я мав право голосувати, то віддав би свій голос за Путіна. Бо він повернув нам гордість за велику країну!». Дуже характерний епізод.

Саме завдяки експансіоністській зовнішній політиці (ідеологом якої є Путін) Росія де-факто долучила до свої володінь Південну Осетію та Абхазію (регіон, стратегічно важливий з транзитної точки зору), майже інкорпорувала Білорусь. Водночас Москва робить неоднозначні закиди про належність Криму, утримує свої позиції в Придністров’ї, успішно протистоїть розширенню НАТО на Схід, розміщенню елементів системи ПРО в Європі тощо.

Україна неодноразово заявляла, що її стратегічною метою має стати європейська інтеграція. Сьогодні вона мислиться вже не просто як каприз еліт. Сьогодні вона мислиться як можливість втечі від тієї суворої дійсності, яку вже вповні випробувала на собі Білорусь. Я не належу до тих, хто посипає голову попелом і кричить, що після двосторонніх емоційних заяв між Україною та ЄС виростає прірва і припиняються стосунки. Я не підтримую думку тих, хто говорить про повну здачу інтересів України та підпорядкування їх російським інтересам. Альтернативи євроінтеграції немає – у Брюсселі також розуміють, що ставити знак рівності між займенником «Вона» та власною назвою «Україна» не можна. Є більші цілі і більші інтереси.

Європа, йдучи назустріч Україні, може отримати дуже багато – особливо в економічному сенсі. Штовхнувши Україну в обійми Росії, вона може отримати п'ятикратно збільшену Білорусь. І максимально посилену Росію. За рахунок України.

Кость БондаренкоКость Бондаренко, Інститут української політики