Все публикацииПолитика

Іноді краще без піару

Партії Регіонів чомусь складно осягнути просту річ: в Україні перемогу здобувають ті, хто за неї не боровся.

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист
Іноді краще без піару

От звідки в нас з вами Незалежність? Мільйони за неї воювали, а отримав її Кравчук. Хто б міг подумати таке про Леоніда Макаровича ще у 1987 році.

А владу в Україні як здобувають? Леонід Кучма повторює: ніколи в житті не хотів займатись політикою. І, одначе, Дмитро Табачник був вимушений пояснювати, що ж таке кучмізм.

Можна подумати, що Ющенко став президентом, бо вистраждав свою перемогу, коли пиячив із Сацюком. Проте не слід забувати: то була не його перемога, а Заходу. Причому Янукович у 2004-му програв, тому що боровся, а Захід – виграв, тому що не заважав українцям любити себе. Й навпаки – п’ять років Янукович проявляв себе в основному у вигляді Ганни Герман, але став у результаті майже Щербицьким.

Скільки часу та грошей пан Пилипишин витратив на те, аби очолити київську владу? А Віталій Кличко?

Мабуть, якщо б вони у попередні роки займались чимось іншим, – наприклад, лікарняними касами у місті Стаханов, – то й шансів керувати Києвом у них було б більше.

Ліна Костенко теж практикує «плідну бездіяльність»: вона роками відсутня у публічному просторі, а з’явиться – й одразу українство охоплює жага її підтримати, відвідати та скупити все, що вона пропонує.

Себто, й у галузі культури перемогу здобувають не ті, хто боровся.

А у економіці? Тимошенко боролась, а переміг Фірташ.

Схоже, що і з євроінтеграцією буде так само: наші євроатлантисти за 20 років не змогли підписати щось справді перспективне з ЄС, а «донецькі», котрі завжди розповідали виборцям про поглиблення інтеграції з Росією, все ж таки, мабуть, укладуть з ЄС угоду про асоціацію.

Здавалося б – навіщо йти проти цього? Навіщо запекло боротися проти Тимошенко й Луценка, аж так, щоб перетворити себе з «майже бальцеровичів» у «майже лукашенків»?

Якщо вже роздратовані скасуванням пільг «воїни-афганці» страшніші для парламентської більшості, аніж офіційна опозиція, то хіба не вигідніше було б викрити кілька ганебних заколотів проти безоплатного проїзду пенсіонерів у метро або декретної відпустки?

З іншого боку, навіть якщо не змогли втриматися та відправили за грати останніх серед Помаранчевих, то чому не змогли обійтися тільки контролем за телебаченням, прокуратурою й судом? Навіщо ще намагатись контролювати вулицю?

Скажімо, кому краще від такої візуальної агітації?

Прокуратура звинувачує Тимошенко не у крадіжці, а у зловживанні службовим становищем.

А хто б міг звинуватити її у крадіжці?

Правильно, Фірташ міг би. Це ж його газ вона зробила державним?

Ще більш дивні речі робить Олег Калашніков, коли симулює на Хрещатику табір опонентів Тимошенко.

Цей симулякр дуже корисний лише в одному: він не дає забути киянам, кого насправді слід зневажати.

По-перше, у якості прапороносців у цьому таборі задіяні в основному гопники. Та й не у «лайт-версії», а такі, що хоч документальний фільм знімай.

По-друге, прапорів там значно більше, ніж «протестантів».

По-третє, цей «табір» видає свою агітацію за допомогою гучномовця зазвичай російською мовою.

По-четверте, у порівнянні з роботою Калашнікова табір на підтримку Тимошенко виглядає майже шляхетно. Принаймні звідти не почуєш кастрованої попси, що кричить на всю вулицю, та люди там виглядають інтелігентно, бо порівнювати їх доводиться з гопниками.

По-п’яте, у «таборі» Калашнікова розповсюджують «маніфест» – звичайно, від імені народу України, – в якому однією з вимог є: «Справедливості і неупередженості у винесенні судового вироку».

От якщо хтось з фанів Тимошенко вимагає чесності від суду, то нема питань. Оскільки вся пропаганда опозиції в контексті справи проти Тимошенко заснована на презумпції про те, що суд несправедливий та упереджений.

А як вимога захисника діючої влади може бути заснована на цій презумпції? Влада ж каже, що суд справедливий та неупереджений... Окрім того, якщо міська влада розповідає історії про зіпсовану протестантами тротуарну плитку та й про шум, котрий заважає державним службовцям і мешканцям будинків на Хрещатику, – то хіба це не повинно означати, що принаймні провладні сили втримаються від вуличних акцій? Хіба це не Партія Регіонів роками наголошує, що кабінетна праця корисніше, ніж «майданні практики»?

Взагалі-то ми з вами маємо бути вдячними пану Калашнікову, – саме тому я приділив увагу його активності.

Його «табір» є не тільки допомогою Україні у здобутті демократії, – варто побачити гнітюче враження, котре він справляє на іноземців. Думаю, можна не пояснювати, що саме від їхньої думки залежить характер політичного режиму в Україні?

«Табір» є ще й справжнім витвором сучасного мистецтва – такою собі інсталяцією, яка ілюструє найголовніше про нас. Зокрема те, що приховано в словах: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці».

Без боротьби, без зусиль, без піару в Україні часто здобувається все те, що в інших країнах людям приходить тільки у вигляді наслідку якої-небудь відчайдушної діяльності.

Можна побачити, що у Росії робота, котру в Україні – звісно, на мінімальному рівні – здійснює Калашніков, дає результат: численні партійні та мітингові симулякри, що створені, як всі підозрюють, фантазією Владислава Суркова, є успішними у наповненні політичного простору фантомами. Але в Україні це – привід для іронії.

Так само – і з багатьма іншими прикладами.

Мабуть, Інна Богословська десь у Сполучених Штатах або в Австралії змогла б таки переконати виборців у тому, що її опонент – абсолютне зло.

Але в Україні саме її надмірна активність, завзятість працює проти неї, аж відьмою кличуть. Була б спокійніше – певно, результат був би ліпше.

Микола Азаров десь у Радянському Союзі непогано виглядав би зі своєю відвертістю у поясненнях, чому слід «брати лопату до рук» чи думати про ціни на капусту, та зі своєю феноменальною здатністю створювати системи перерозподілу грошей від кишень індивідуумів до державного бюджету.

Але в Україні популярні ідеї про уряд, що не дає побутових порад, не лізе у «конверти» та взагалі такий, що ніби відсутній.

Ба більше – навіть Анатолій Могільов у якості міністра внутрішніх справ був би улюбленцем публіки, якщо би тільки те й робив, що саботував.

Це ж вони там на своєму міліцейському Олімпі не саботують ідею плану по розкриттю злочинів та ідею «корпоративної етики» в міліції? А звідси й катування у райвідділках.

Це ж вони там вважають, що посилення покарань призводить до зменшення злочинності, і тому не саботують посилення кримінальної відповідальності та протидію намаганням декриміналізувати певні діяння? А звідси й переповненість тюрем тими, кому не пощастило.

Ну а свіжа «плагіатна» історія у владі... Хіба президент не міг спілкуватись з інвесторами без тієї книжки англійською мовою?

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист