Все публикацииПолитика

Ну і хто тут українець?

Національні свята в Україні завжди виявляють, що нація в нас менша, аніж про те каже Держкомстат. Й самостійною її не назвеш – навіть на історичне реагує в російському дусі.

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист
Ну і хто тут українець?

Жоден поважний публіцист у всьому майже світі – і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки – не зміг зробити собі вихідний у двадцяту річницю Незалежності. Ніби воно – чергові «роковини» Жовтневої революції, котрі зобов’язують до Висловлювання; і особливо – Лицарів Пера. Навіть Ліна Василівна не втрималась й написала думу про парад.

За таких обставин якось і незручно нагадувати, що у 1991 році у Києві була проголошена незалежність не від чого-небудь, а від Москви, причому від Москви із усіма її звичками, й серед них почесне місце займає саме звичка влаштовувати щорічне камлання з того чи іншого приводу.

Це в московській, російській культурі традиційно докопуватись раз на рік до 9-го травня або до днів ГКЧП в контексті того, а що ж там насправді сталося і чому сталося не так, як гадалося. У нас тут популярно теревеніти за інтеграційні процеси на пострадянському просторі, так от, слід сказати, що у площині сприйняття національної історії у країнах бувшого СРСР інтеграційний процес росіянам вдається. (Мабуть, вдається тому, що це чи не єдина площина, якою Кремль не дуже й опікується, – саме якось йде).

Подивіться. Що для нас наша історія? Дмитро Табачник не дуже й старався, а у нас це вже набір дат, таких собі календарних триггерів багатослів’я. Ну, як у Росії.

Якщо 9-те травня, то у нас дискусія. Ну от здавалося б – що там дискутувати? Товариш Сталін вже все сказав, коли виголошував тост за «русский народ». Він сказав все настільки, що навіть путінізм зачепив, – це у частині про «безграничное доверие нашему правительству».

Якщо 28-ме червня, то у нас Тиждень Звинувачень. Публіцисти клянуть узурпаторів; у відповідь судді Конституційного суду роблять вигляд, що вони взагалі-то судді, а не «знаряддя, що штампують»... Кому Бог дав добру пам’ять, той у цей день починає пригадувати, коли саме і як саме Конституційний суд зрадив все добре, що є мертве, живе й ненароджене на цій землі.

Ну й от 24-те серпня проходить завжди якось нервово, – мов би і виграли, але й програли; країна чудова, – завжди так всі кажуть, – а от держава щось смердить...

Типово російські звички.

Їх там на північному сході муляє, що навіть Сталін визнав їх, а не себе з колегами, переможцями у Війні, проте переможені чомусь багатші та живуть довше. І муляє лише в травні.

У них там комільфо – до Дня Конституції перетворюватись на «за п’ять хвилин толстовця» та звинувачувати, та згадувати, а що ж зробив у 1990-х, наприклад, гад Зорькін, – це у них голова Конституційного суду. Мабуть, зрозуміло, що решту днів «толстовці» зайняті переважно конвертацією газодоларів та нафтоєвро у симулякри політичного процесу, й всілякими там Зорькіними не переймаються; доводиться аж олігарху Авєну із приятелем Кохом особисто зв’ясовувати, що саме вважати історією нової Росії.

Та й у серпневі, ГКЧПшні дні усе в Москві, що здатне продукувати тексти не про «потреблядство», охоплює жага Висловлювання, більшовицький святковий запал, котрий, однак, швидко знекровлюється, нудніє, і це змушує авторів до фіналу в дусі «країна – клас, держава – атас; і чому воно так сталося?».

Де ж та радість здобуття Свободи, що її слід відчувати, якщо вже про нас кажуть, що ми незалежні? І радість – не тільки в серпні 24-го числа. Незалежність – така штука, що весь час, весь рік визначає, як ми тут живемо, і тому згадувати про неї як про шанс, як про мрію або «перетравлювати» її одноденним святом – безглуздо. Причому саме з тієї причини безглуздо, що це виявлена в Україні типова реакція росіянина на історичне.

Це у них там історія складається з мрій, шансів, що на сьогодні всі профукані, і тому доречно прив’язати їх до дат, ну й згадувати у поминальному ритмі.

А у нас тут з вами історія складається зі станів – стану «боротьба» і стану «вибороли»; перший був довгим, та результат його – Незалежність; другий, зрозуміло, поки що короткий, і що нам в цьому стані світить – не ясно. Таке до дат не прив’яжеш, бо лише чорт розбере, що важливіше: скажімо, повалення царату в Росії у лютому 1917-го, без якого не було б УРСР, або «поміжструйковість» Кравчука у серпні 1991-го, без якої не було б такого плавного переходу до самостійності. Якщо ви забули, то нагадую: президент Сполучених Штатів особисто у 1991 році в Києві агітував проти Незалежності.

Отже, всі оці наші дати від 14 жовтня до днів створення та ліквідації СРСР, від вибрику Мазепи до приєднання Криму Хрущовим, від 9 травня до суду над Стусом не менші й не більші за день 24-го серпня 1991 року. Тут сам стан боротьби, – причому, слід розуміти, не в парламенті, – слугує одним великим приводом для свята, й це якраз те, про що кажуть «слава Україні».

Стан «вибороли» для України проблемніший. По-перше, дивує, а що саме вибороли. Сказали б комусь у році, наприклад, 1956-му, що партійно-бюрократична Москва невдовзі благословить від’єднання УРСР, а главкомуніст у Києві його спровокує, – ну, навіть важко уявити, про який психічний розлад людина подумала б.

По-друге, незалежні ми від Росії, а що саме це означає? Як концептуалізувати в рамках українства Новокраматорський машинобудівний завод із робітниками, власником й тим фактом, що його не Бандера й не Пилип Орлик замислив та побудував? Я не про речі на кшталт того, якою мовою спілкуються у цехах. Україна не визначилась, як подавати ненародженим, – коли вони народяться й почнуть, зокрема, осягнення ідентичності, – відомості про те, що у задоволенні базових потреб Україна більше сталінська, ніж будь-яка інша. Це ж сталінський проект все ще «годує» нас, хоча ми й говоримо про нього як про металургію, хімію, паливо з півночі Росії? До того ж, у нашому, як кажуть, «капіталістичному» житті прапор «Веселий Роджер» насправді більше про Україну, ніж жовто-блакитний.

Стану «вибороли» відповідає у нас аж одне свято, і те Ющенкове – День Свободи. Себто, згадувати про нього у майбутньому не стільки не будуть, скільки буде фрікувато це, – не кожен наважиться. Взагалі цей стан «вибороли» вимагає асвяткового настрою: як співається в одній з українських пісень, «а завзяття, праця щира свого ще докаже». Це ж на покоління робота!

От що найскладніше наразі знайти в Україні, так це саме усвідомлену несхожість українців та росіян. Не в тому плані, що ми інша раса або Європа у порівнянні з «нащадками монголів». А в тому сенсі, що у «рефлексивних змаганнях», у публіцистичній та символічній реакціях на історичне в нас з ними не може бути нічого спільного і особливо – спільних звичок. Метафорично це можна пояснити так, що в них зараз осінь державності, а у нас – весна, і нам не треба шукати врожай, аби його оцінити. Не треба докопуватись до тих жалюгідних картоплин, що у грунті є, – це не народило, це висаджують.

Україна перебуває саме на тому етапі, коли треба думати про врожай майбутній. Ну і хто про нього думає? Подібні люди у жовто-синіх стрічках?

До речі, вони навіть у цьому – якісь не місцеві:

Дмитрий ЛитвинДмитрий Литвин, журналист