Все публикацииПолитика

Країна «противсіхів»

Рейтинг Партії регіонів і Віктора Януковича стрімко падає. Рейтинг Юлії Тимошенко та «Батьківщини», як і рейтинг різноманітних «третіх сил», не росте або майже не росте. Якби незабаром відбувалися президентські вибори, 15,2% українців проголосували б «проти всіх», а 11,5% не брали б участі у виборах. Понад чверть громадян розпорядилися б своїм виборчим правом за принципом «а не діставайся ж ти нікому!». Такими є результати соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова.

Країна «противсіхів»
Фото: infoporn.org.ua

Що ж відбувається? Українців раптом охопила байдужість? Суспільна безвідповідальність? Громадянська інфантильність?

Отже, «феномен противсіхства».

Передусім, не можна ототожнювати позицію «проти всіх» на виборах та в повсякденному житті. Під час виборів люди обирають найменше серед усіх лих і голосують за того чи іншого політичного суб’єкта, навіть не відчуваючи до нього завеликих симпатій, бо бояться приходу до влади ще гіршого. Але ніхто не може зобов’язати громадян підтримувати (тим більше обожнювати) ту чи іншу політичну силу от просто так, щодня й щомиті.

Як показали останні місцеві вибори, «противсіхи», причому «противсіхи» електоральні – це понад половина українців, що мають право голосу. Це – абсолютна більшість громадян України. «Народе, ти не правий»? А може, «противсіхи» є не причиною нинішньої політичної ситуації в Україні, а її наслідком? Може, першопричиною такої поширеності «противсіхства» є, все ж таки, сама опозиція? Насильно милим не будеш. І коли понад чверть українців вважають, що жодна з наявних політичних сил не відстоює їхніх інтересів і не відповідає їхнім уявленням про те, якою мала б бути державна влада, то не можна звинувачувати їх за це.

Фото: Макс Левин

На превеликий жаль, за двадцять років в Україні так і не склалося «класичних» демократичних партій. Партій, які жили б на членські внески та пожертви симпатиків, а не на спонсорське фінансування з відповідними зобов’язаннями перед спонсорами. Це й є одним з пояснень того факту, що переважна більшість політичних партій в Україні нагадують типові монарші двори, де є монарх, є його придворні, а всі решта – не більш ніж «біомаса»; усі спроби побудувати більш-менш демократичні партії – від Руху до «Нашої України» - зазнавали невдачі.

Одним з головних розчарувань Помаранчевої революції був крах ілюзії, що нібито українські супербагатії можуть підтримувати якусь політичну силу просто через те, що поділяють її ідеї та прагнення, а не очікують від її приходу до влади безпосередніх дивідендів. Наслідком стає ситуація, коли ідеї не мають значення. Політика перетворюється на таке собі «чисте мистецтво», «річ у собі», де суспільство є зайвим. Виборці це бачать і відчувають.

Так, БЮТ («Батьківщина») на сьогодні залишається найпотужнішою опозиційною політичною силою – якщо слово «потужний» тут узагалі підходить. Зниження рейтингу тимошенківців триває передусім з тієї причини, що «Батьківщина» не виявила себе ані сильною, ані дієвою опозицією. За таких умов будь-які звинувачення на адресу інших опозиціонерів чи «противсіхів» виглядають як спроби штучно підтримати власний рейтинг і позбавити вибору тих громадян, яких не влаштовує нинішня влада.

Варто відзначити одну характерну особливість: Юлія Тимошенко майже ніколи не критикує своїх опонентів концептуально, не веде мови про їхні помилки та прорахунки. Усі її опоненти завжди виявляються «антинародними» та «злочинними» - цілком у стилістиці пропаганди КПРС. За таких умов доводити власні чесноти, причому доводити щодня й щомиті, вже немає потреби. Що виходить у результаті? Усі опоненти «Батьківщини» - злочинні та антинародні. Позитиви самих тимошенківців залишаються невідомими. «Та ну їх усіх до біса!» - саме таке враження отримують українці.

Фото: Макс Левин

Юлія Тимошенко не зрозуміла однієї речі: після програшу президентських виборів її позиція в українській політиці докорінно змінилася й уже ніколи не зможе стати такою, якою була. 2004 року Тимошенко уособлювала перспективу, вона кликала українців у «світле завтра» й пропонувала їм таку владу, якої вони ще ніколи не бачили. Допоки БЮТ був однією з правлячих політичних сил, усе це до значної міри зберігалося: Юлія Тимошенко так само кликала українців у «світле завтра», з однією лише різницею – щось надто довго відкладалося настання цього «завтра». Не змінив ситуації й відхід бютівців від влади восени 2005 року: тоді Тимошенко уособлювала перспективу, яку не встигла реалізувати, бо надто мало часу для того мала.

Але нинішній її відіхід від влади має зовсім інший характер. Стався він не внаслідок чиїхось інтриг або збігу обставин, а внаслідок браку довіри виборців, чий ресурс очікування на «світле завтра» вичерпався. Від того моменту Тимошенко почала уособлювати ретроспективу. Тепер вона кличе українців у «світле вчора». Вона закликає їх спробувати не нове й досі не бачене, а те, що вже було й, як виявилося, більшості не сподобалося.

Тимошенко робить точнісінько те саме, що й комуністи. БЮТ (рівною мірою як і уламки «Нашої України») відрізняється тепер від комуністів лише відмінністю дат отого «світлого вчора».

Що відбулося б за подібної ситуації в будь-якій європейській демократичній партії? Найперше – це публічна робота над помилками. Наголошу: над своїми помилками, не чужими. Не «той заважав і отой перешкоджав», а «ми схибили отут і повелися по-дурному отам». І це стосувалося б не лише тактики й кадрової політики, а ідейних підвалин, поставлених цілей, стосунків із суспільством та інших засадничих, фундаментальних питань.

Фото: Макс Левин

Радикальніше – відбулася б зміна партійного керівництва, прихід до керування політичною силою нових людей із новим світобаченням. Причому йдеться не про зміну партійного керівництва внаслідок боротьби між партійними угрупованнями або дій «п’ятої колони», а про буденну робочу процедуру, про загальнопартійне визнання того факту, що ідейний та організаційний потенціал старого керівництва вичерпався.

Лише це тільки й може (могло б) переконати виборців в оновленні політичної сили, в тому, що вона пропонує йти вперед, а не повернутися назад, що вона й досі уособлює перспективу, але вже нову перспективу. На президентських виборах у США 2000 року переміг Джордж Буш-син, але навряд чи зміг би перемогти Джордж Буш-батько. На президентських виборах 2008 року переміг Барак Обама, але навряд чи змогла б перемогти Хілларі Клінтон – і саме тому, що її можливу перемогу чимало американців сприймали як повернення назад, а не просування вперед.

Що ж ми бачимо в Україні? Провести публічну роботу над помилками БЮТ досі не спромігся й навряд чи збирається взагалі. Цілком у дусі тоталітарних політичних утворень, «партія завжди права». Зміна керівництва? Юлія Тимошенко пішла у відставку з посади лідера Блоку Юлії Тимошенко?

У тому й біда пострадянських політичних сил: вони не беруть до уваги, що тоталітарна настанова «партія завжди права» не годиться для перебування в опозиції, вона не спрацьовує. Ба більше: ця настанова взагалі не пасує політичним силам, які намагаються позиціонувати себе як демократичні. Вона породжує фальш. З іншого боку, наявність авторитарного, а то й неототалітарного режиму, репресії проти опозиції безмежно посилюють спокусу всі власні невдачі пояснювати підступами влади, а власних помилок не шукати й не намагатися виправити.

Таврувати «противсіхів», звісно ж, набагато легше, ніж проводити й демонструвати реальне оновлення власної політичної сили. От тільки в підсумку кількість тих «противсіхів» лише зростає, а владі додається сил і відчуття власної незамінності.

Саме це відбувається в Росії. Так, тамтешня влада грає на ностальгійних і великодержавних почуттях значної кількості росіян – але далеко не всі росіяни ці почуття мають. Менше з тим, їм зовсім не хочеться повернутися в «шалені 1990-і», до надто вже непереконливої демократії часів Бориса Єльцина. А нічого іншого тамтешня демократична опозиція виразно не артикулює. Для неї й досі часи Єльцина – то й є гідний наслідування (та ні, гідний точного відтворення!) взірець деморатичної Росії. Серед лідерів російської опозиції й досі (чи, принаймні, до останнього часу) ті самі обличчя, що й за часів Єльцина. Результат: режим Медведєва – Путіна виглядає дедалі безальтернативнішим. Росіяни, що не відчувають до нього завеликої любові, не ходять на вибори й усе чекають на появу альтернативної опозиції, стоїчно переконуючи себе: прогрес людства таки невідворотний, і коли-небудь Росія має-таки змінитися. На те саме стосовно своєї країни чекають і дедалі більше українців.

Фото: EPA/UPG

Жовтневі місцеві вибори лише підтвердили це: Партія регіонів та БЮТ сумарно набрали менше від половини голосів за партійними списками. Розчаровані в Партії регіонів виборці не переходять до підтримки «Батьківщини»; розчаровані колишні симпатики «Батьківщини» майже не переходять до підтримки Партії регіонів. Бінарної виборчої логіки не виходить, і навряд чи її можна нав’язати. «Противсіхи» - це виборці, які вважають за безглузде обирати між «сьогодні» та «вчора».

Тут, звісно, постає питання суто практичного гатунку: а як? Як, у який спосіб за нинішніх умов може з’явитися нова потужна опозиція, як вона може заявити про себе? Схоже, що й справді ніяк. І допомагають у цьому ЗМІ – не лише цензурою й самоцензурою, а передусім власною зацикленістю на чинному політичному бомонді, немов на даному раз і назавжди. «Помазаники Божі» - от ким є чинні політичні лідери для наших ЗМІ. І, головне, не лише є сьогодні, а й були ними протягом попередніх п’яти років. От тому можливість появи альтернативної опозиції була надто примарною навіть за президентства Ющенка, коли утисків опозиції не було, а невдоволених що владою, що тодішньою опозицією в особі Партії регіонів було вдосталь.

Єдиним виходом – звісно ж, до великої міри паліативним – видається поява нових лідерів усередині того бомонду. От тільки є тут два «але». По-перше, будь-хто з бомонду тією чи іншою мірою однаково уособлюватиме ретроспективу – чи, принаймні, чинна влада зможе переконувати в цьому виборців: він, мовляв, уже був при владі, то де ж результати? По-друге, на усунення можливості появи нової опозиції покладає всі сили не лише влада, а й Юлія Тимошенко: «хто не з нами, той проти нас» - точніше, «хто не з нами, той за Януковича». Тут вона – беззаперечна союзниця влади.

Виходом з замкненого кола могло б стати згадане оновлення старої опозиції, але й воно є нереальним. Коло остаточно замикається. З одного боку влада, а з іншого боку тимошенківці щосили штовхають Україну на проторений російський шлях. Чи «противсіхи» в тому винні?