Все публикацииПолитика

Останній прорив Юлії Тимошенко

Елітна ротація, затіяна в Україні президентом Віктором Януковичем та його оточенням і яка дуже нагадує фільм «Холодное лето пятьдесят третьего…», змінює не лише прізвища та партійно-кланову належність керівників держави, але й саму політичну систему, оскільки дуже швидко влада зосереджується в одних руках.

Андрей ОкараАндрей Окара, публицист, политолог (Москва)
Останній прорив Юлії Тимошенко
Фото: Макс Левін

Добре це чи погано? Слугує розвитку країни чи веде до її стагнації? Де різниця між свободою та хаосом? Де межа, після якої порядок перетворюється на узурпацію, а стабільність — на цвинтар? Гіперконцентрація влади та маргіналізація опозиції ведуть до скорішого виходу з кризи чи до прірви?

Саме це коло питань є визначальним для розвитку української політичної системи та України як такої.

Тимошенко як Вітренко?

В ситуації, коли чимало нібито самостійних персонажів українського «політикуму» вже «прогнулися» та приповзли на пузі до нової влади — у розрахунку отримати ліцензію на участь в остаточному розпилі країни, роль реальної політичної опозиції небачено зростає. У такій ситуації опозиція — це вже не просто амплуа у політичному телешоу, це — засіб проти застою, це — остання гарантія від перетворення країни на піратську республіку.

Якщо Юлія Тимошенко — це опозиція, то її значення і реальний вплив у найближчі часи може бути значно вищим, ніж коли вона була прем’єр-міністром. Більше того, зараз, коли у «донецьких» немає ніякого проекту країни, окрім чорнометалургійних пріоритетів, ніякої стратегії розвитку, ніякої національної ідеї, окрім «дерибану недодерибаненого», ніякої гуманітарної програми, окрім бюсту Сталіна в Запоріжжі та перетирання «мовного» питання, ніякої моделі консолідації та солідаризації суспільства, окрім хижацького інстинкту, повинен пробити її зірковий час.

Але з боку Тимошенко поки що не помічено жодних інновацій — її риторика залишається старою і вже стомлює навіть прихильників, концептуальне навантаження її «меседжів» все менше цікавить думаючу частину публіки, а «останній бій за Севастополь» було програно задовго до парламентської атаки яйцями. І не слід сподіватися, що життя ось-ось стане ще гіршим, усіх дістане Янукович та «донецькі» і прийде її зоряний час. Більшість уважних телеглядачів можуть наперед передбачити усю тимошенківську риторику — це передбачувані слова в передбачуваній послідовності. І з передбачуваним впливом на слухачів.

Фото: Макс Левін

Можна по-різному ставитися до програми БЮТ 2007 року «Український прорив» — як на мене, попри всі цікаві речі, там було надмірне захоплення теорією конкурентоздатності в інтерпретації Майкла Портера та редакції Юрія Полунєєва. Але то був осмислений текст, який, принаймні, можна було обговорювати. Зараз вже навіть рівень «Українського прориву» видається недосяжним.

Колись Юлія Тимошенко (з подачі політолога Олександра Шморгуна та свого соратника Олега Білоруса) проголосила власною ідеологією солідаризм. І, як то кажуть, що воно їй дало? Солідаристська ідеологія перспективна і продуктивна, але вона скористалася її «французькою» редакцією початку XX століття (часів Третьої Французької республіки) — мовляв, підприємець повинен не лише платити робітникам зарплатню, але ще й ділитися з ними прибутком.

Якщо Юлія Тимошенко займатиметься тим самим, що й раніше, тобто намагатиметься розвивати свій політичний проект екстенсивним шляхом («бери больше — кидай дальше»), як вона робила останні роки і що відсунуло її од перемоги на президентських виборах, вона перетвориться на «натужну екзотку» політичного простору, на другу Наталю Вітренко. Особливість амплуа та публічного образу останньої добре відома: що б та не сказала, навіть щось розумне, його значення нівелюється специфічною харизмою ораторки.

Поліархія як справжня цінність

Чи не єдиною реальною, а не віртуальною цінністю, що залишилася в Україні з часів Ющенка, була поліархія — така політична система, за якої уся повнота влади не концентрується в руках якогось одного елітного угрупування, клану чи партії, а розподіляється в різній пропорції між різними угрупуваннями. Тобто це коли не працює сценарій «переможець отримує все».

Поліархія є гарантією від монополізації влади одним елітним суб’єктом, гарантією політичної конкуренції та політичного розвитку країни. Монополізація влади у нинішніх загальносвітових умовах веде до застою та у невіддаленій перспективі — до зупинки розвитку країни і зниження її конкурентоздатності у світовій політиці.

Поліархія також запобігає і такій ситуації, коли випадковий політик, опинившись у високому владному кріслі, за тиждень може розпродати ледве не усю країну.

Українська поліархія, сформована за Ющенка, може вважатися нестійкою, оскільки вона була мінімально інституалізована і значною мірою спиралася не на сталі державні та суспільні інститути, а на суб’єктивні сприятливі умови — незлобливість Ющенка, взаємну ненависть і відносну грошову незалежність провідних українських політиків та олігархів. Конституційну реформу 2004 / 2006 років можна розглядати як не дуже вдалу спробу інституційно закріпити поліархію, але вона, скоріше, дезорганізовувала владний механізм, аніж захистила його від узурпації.

Складові поліархії — це вільні конкурентні вибори, багатопартійність, незалежні суди, свобода слова, система ротації еліт, реальна політична конкуренція, гарантії для опозиції, суспільний контроль за державним примусом. Американський політолог Роберт Даль додає сюди також високий рівень доходів та життя в цілому, розвинуту соціальну сферу, значний рівень урбанізації, велику кількість людей з вищою освітою та ін.

Українська опозиція — це хто?

Чи не головний елемент, що дозволяє поліархії існувати, — дієва опозиція.

Маргіналізація опозиції, як то відбулося, приміром, в Росії чи у Білорусі, веде не так до стабільності, як до застою та деградації політичної системи. Але саме такий сценарій є найбажанішим для Януковича — за його власним зізнанням під час першого візиту до Москви.

Принципова відмінність російського та білоруського авторитаризму від політичного режиму Януковича полягає в тому, що в Росії зараз провідною державною стратегією є технологічна та соціальна модернізація — саме про це ведеться цікава суспільна дискусія. Тоді як в Україні йдеться про демодернізацію, суспільну архаїзацію та збереження енерговитратних технологій.

Тож питання, від якого залежить майбутнє України, звучить так: хто є зараз українською опозицією?

Ющенко, який заради перемоги Януковича на виборах навіть указ про нагородження Бандери видав?

Його друзі-«нашоукраїнці», які скоріше один одного загризуть, аніж гавкатимуть проти «донецьких»?

Юрій Луценко, що став героєм історій, схожих на анекдоти про поручика Ржевського?

А може опозиція — це Наталя Вітренко? Адже вона ледь не «по матушке» поносить Януковича у російських ЗМІ — мовляв, «кинув» виборців з російською як другою державною.

Чи Петро Симоненко, чия бізнес-комуністична фракція у Верховній Раді проголосувала за майже рабовласницький трудовий кодекс?

В опозиційній ніші гіпотетично могли опинитись пафосні люди на кшталт Василя Волги чи Михайла Бродського, але таким передбачливо запропонували якісь дрібні посади, що вивітрило їхній опозиційний пафос. Є люди на кшталт Олеся Донія, але таких дуже мало і вони зосереджені на неполітичних проблемах — наприклад, на розвитку та просуненні сучасної української культури, як той самий Доній.

Автор цих рядків знайомий з кількома десятками «малих» політичних проектів в Україні — маргінальними партіями та політиками. Кожен з таких вважає, що ось-ось запропонує суспільству «філософський камінь» чи «еліксир безсмертя». І що саме він із своєю суперідеєю-фікс неодмінно врятує — спочатку Україну, а потім і все людство. Чимало серед них готові стати опозицією — на другий день після того, як спонсори підгонять КАМАЗ з готівкою (краще два). Ну і якщо за цей час раптом ніхто не подзвонить з Адміністрації та не запропонує якусь невеличку посаду, з якої можна настригти «купонів» ще більше.

Розкрутники (точніше, закрутники) Арсенія Яценюка, коли стало зрозумілим, що діло — гайка, змінили тренд: мовляв, насправді вони його готували не як яппі-президента, а як яппі-опозицію. Але останні місяці довели, що з нього опозиція, як з ресторанного шансоньє — соліст Київської опери.

Фото: www.e-crimea.info

Автор цих рядків впевнений, що найкращою опозицією була б опозиція не Арсенія Яценюка, не Наталі Вітренко та навіть не Юлії Тимошенко. Найкращою була б опозиція Андрія Окари, але за зрозумілих обставин ця сюжетна лінія лишається нерозвинутою.

Тож чисто арифметичний підрахунок показує, що єдиний кандидат на роль опозиційної опозиції — Юля Тимошенко та її вже нечисленна свита. Тимошенко — з усіма її проблемами та недоліками. З усіма прольотами та неадекватностями. З усією колекцією скелетів у шафах.

Отже, виходить, що для повноцінного розвитку Україні, точніше, українській політичній системі необхідна повноцінна Тимошенко. Навіть не як особистість, не як яскравий політик, не як лідер партії, а як ціла інституція. Тобто, це питання вже виходить за межі її власної біографії.

Можна як завгодно ставитися до Тимошенко, але доводиться констатувати, що за нинішніх політичних умов та за дуже-дуже великого бажання з її боку вона здатна впливати на конкурентність та альтернативність розвитку політичного процесу. Нова опозиційна контреліта навіть за сприятливих умов не зможе з’явитися раніше, аніж за півроку. Саме тому доля поліархії в Україні залежить зараз виключно від адекватності, ефективності та енергії однієї людини.

Але виникає найтяжче питання: де взяти повноцінну Тимошенко?

Хто пише порядок денний, той керує світом

Тепер вона скаржиться — мовляв, не пускають на телеканали та в газети.

Але що вона сама зробила для розвитку недійної інфраструктури та медіапростору в Україні? Газету «Вечірні вісті»? Вона сприяла появі ефективного та цікавого ЗМІ (газети, журналу, сайту, FM-радіо)? Вона сприяла розвитку нової команди, ширше — нової генерації українських журналістів? Поки вона безуспішно та відчайдушно змагалася за «журавля» — великий телеканал, усі «синиці» поздихали в її долонях.

Тимошенко вважала, що може будь-який свій матеріал розмістити, де вважає за потрібне, — донедавна так і було. Також певний час спрацьовувала і схема синхронного розміщення матеріалу в місцевих ЗМІ по всій країні кількамільйонним накладом.

Але політики чи політичні сили фінансують або допомагають тим чи іншим ЗМІ не для того, аби нав’язувати суспільству власні фотографії, власні образи, думки, політичні позиції, а також власні смаки, улюблених акторів, співаків та оголених топ-моделей. Точніше, і для цього також, але так роблять дурні та цинічні політики.

Розумні та моральні політики розвивають або підтримують аналітичне ЗМІ насамперед для того, аби пропонувати суспільству певний порядок денний, певну стратегію розвитку країни, певну логіку реформ та інших соціальних перетворень. (Якщо я правильно пам’ятаю, той самий Віталій Гайдук реально підтримував журнал «Эксперт-Украина», але не мав можливості займатися в ньому власним піаром.)

Розфокусована воля Тимошенко

Юля Тимошенко вірить в свою Зірку, в політичну Долю, в духовну та історичну Місію.

Фото: Макс Левін

Але зараз вона не може критично та об’єктивно сприймати реальність: дуже важко зізнаватись у власних прорахунках, особливо в умовах воєнного часу. За її розумінням, навколо неї — тотальна зрада.

Можливо, так і треба — аби політик-фронтмен був не Гамлетом чи Донкіхотом, як Ющенко, а несамовитим Павкою Корчагіним чи Олександром Матросовим.

Але у Тимошенко інша ситуація: вона виявилася поганим інтегратором. Це у «донецьких» — велика команда, в якій кожної тварі по парі. Вона ж змушена усі рольові функції виконувати сама, що аж ніяк не на користь її проекту.

Вона не створила власного клану — у неї була лише свита. Не партнери, а пажі.

Навіть пафосні політики-трибуни та бунтарі в її оточенні за невеликий час перетворювалися на сусликів.

Інші, з загостреним почуттям власної гідності або власної значущості, тікали від неї в інші політичні контексти — хто тихо, хто з гучним скандалом. Доводиться констатувати: це відбувалося не так через перекуп з боку конкурентів чи всезагальну зраду, хоч таке теж було, а через її невміння створювати партнерські, горизонтальні відносини. Вона патологічно не вміє ділитися владою, не вміє делегувати повноваження і відповідальність.

Саме через це вона завжди відповідає за все сама. Саме через це вона є єдиним центром прийняття рішень. Саме через це вона завжди була схильною до «ручного» керування економікою та суспільством. Саме через це в «середньому класі» склалося уявлення, що президент Тимошенко почне усім перекривати кисень, на всіх тиснути та усіх «строїти».

Поліархія Володимирівна Тимошенко як гіпотетичний лідер креативного класу

Так склалися обставини, що зараз Доля дає Тимошенко ще один шанс. Останній. Я не думаю, що вона його заслужила. Але він об’єктивно існує.

Шанс стати «опозиційною опозицією» — не просто антиурядовим «матюгальником», а гарантом поліархічної політичної системи, центром кристалізації креативного класу — усіх тих здорових сил суспільства, які створюють навколо себе нові точки зростання, які хочуть збудувати нову країну, які є генераторами розвитку нації і які аж ніяк не хочуть повертатися у фільм «Холодное лето пятьдесят третьего…».

У режиму Януковича є влада, гроші (особливо після «газофлоту»), адміністративний ресурс, кадровий резерв, ЗМІ, хижацький інстинкт та бажання перегризти горло усім конкурентам.

Що може опозиція протиставити існуючому режиму, окрім критики — чи то конструктивної, чи то популістської?

Вони («донецькі») — сильні та багаті, вона (опозиція і особисто Тимошенко) — слабка та бідна. За ними — «Россия, Москва и Арбат», за нею зараз немає ані Вашингтону, ані Брюсселю, ані навіть Дніпропетровська. В такому разі Тимошенко мусить діяти несиметричним чином — стати розумною: її розум має переважити їхнє багатство та владу.

Себто йдеться про стратегію «несиметричного протистояння» та ресурс «м’якої влади» (soft power), серед яких можна визначити, приміром таке:

— новий порядок денний, про-активну, а не реактивну позицію з більшості соціально та політично значущих проблем;

— новий «проект країни», нові історичні орієнтири, нову українську мрію, національну ідею нового рівня та нової якості (де б знімалося протистояння за лінією Схід / Захід);

— стратегію «проривної» модернізації та інноваційного розвитку України;

— ідеологічне та інтелектуальне забезпечення модернізаційної тематики;

— нову систему управління, засновану на поліархії, технологіях «рефлексивного управління» та «м’якої влади» (soft power);

— нову політичну етику, засновану на уяві, що навіть благородна ціль не виправдовує неморальні засоби;

— консолідацію навколо себе креативного класу;

— мережеву структуру спротиву (замість владної вертикалі);

— різноманітні політичні та соціальні інновації;

— інтелектуальні орієнтири VII технологічного укладу;

— захист та оновлене бачення української культури, альтернативне позиції «малоросійських нациків»;

— сильне почуття, що в Україні Януковича нормальним людям жити неможливо;

— здатність солідаризувати людей навколо суспільних інтересів та цінностей;

— здатність збирати мітинги на 100–200 тисяч учасників.

Раніше за Юлею Тимошенко спостерігалася здатність до саморозвитку — цим вона принципово відрізнялася од більшості інших українських політичних персонажів. Проте, за останні роки ця якість була задіяна мінімально.

Зараз склалася ситуація, коли екс-прем’єр, екс-«Газова Принцеса», екс-«українська Жанна Д’Арк», екс-«залізна леді Ю» може перетворитися як на щось небачене — Поліархію Володимирівну Тимошенко, так і на добре відоме — Наталію Михайлівну Вітренко (а то й на Валерію Ілліничну Новодворську).

Проблема лише в тому, що у другому випадку вже за невеликий час провідне питання української політики буде звучати приблизно так: Чим кладовище політичних «тушок» відрізняється од колумбарія «чучелок»? Ту саму Верховну Раду України вже можна перейменувати на Законодавчі Збори Малороії та Новоросії.

Як сумно, що доля України — знов у жіночих руках!..

Андрей ОкараАндрей Окара, публицист, политолог (Москва)