Все публикацииПолитика

Порепане суспільство (до феноменології спотворення суспільних стосунків)

Чув дзвін, та не знає де він

Народна приказка

Порепане суспільство (до феноменології спотворення суспільних стосунків)
Фото: www.arsvest.ru

Впродовж значного часу, спостерігаючи те, що із значною мірою умовності можна назвати вітчизняною суспільною думкою, яка постала на уламках пізньорадянської ідеології, часом вловлюєш себе на дивних спостереженнях. Неможливо позбутися враження, що привиди минулого й досі блукають підвалами суспільної свідомості, чи радше масового безсвідомого, й навіть попри те, що стиль життя та реальна структура суспільних зв’язків за останні два десятиліття дійсно суттєво змінилися, вони продвжують смикати за якісь ниточки, керуючи нашим мисленням та поведінкою. При більш уважному розгляді, до якого ми й збираємось вдатися, неважко помітити, що ані ідеологічні прийоми, ані навіть сумнозвісний “принцип партійності” нікуди не поділися, а лише дещо змінили зовнішній вигляд. Ідеологічні хитрощі тепер гордо називаються PR-технологіями, а славнозвісний принцип перевтілився в постулати та сумнівні для більшості простих людей цінності “реальної політики”. Їх основна теза, як і раніше – говорити й робити лише те, що корисно й вигідно. То скажете, що це не ідеологія? Тоді що, як не вона дозволила б існувати великим і малим, славетним і геть маловідомим паріям. Втім, саме її співвіднесеність із реальність найчастіше породжує силу проблем.

У свідомості більшості людей, яким трапилося пережити кінець тоталітаризму, поняття ідеологія стало синонімом брехні, якою держава годувала своїх громадян задля збереження своєї влади над ними. І чи не основним надбанням демократії ці громадяни вважали свободу слова, тобто право вільно висловлювати свої думки та ставлення. Але, як ми тепер добре знаємо, ідеологія залишилася у минулому, а брехня рясно квітне й посьогодні, стаючи дедалі більш різноманітною та навіть привабливою. Тут мимоволі починаєш думати, що її джерелом не є виключно та чи інша влада. Що прагненням дурити, або ж навпаки – бажання бути обдуреним, себто отримувати прості відповіді на складні питання, заражене все суспільство, зокрема й ті його верстви, котрі до влади мають лише опосередковане, тобто мінімальне відношення. Увесь досвід ідеологізованого суспільства вказує на те, що брехня існує не там, де хтось вирішив всіх обдурити, а там, де люди ладні, ба навіть бажають бути обдуреними . І якщо ми пригадаємо історію усіх недавніх виборчих кампаній, ми пересвідчимось, що це саме той випадок. Але навіть не це, на нашу думку, є коренем проблеми. Адже саме нам випало спостерігати як від зими 2004 року, від буремних часів Померанчевої революції, ті слова, що змусили людей вийти на вулиці й стояти два тижні під снігом, ті слова, заради яких ці прості люди ладні були мало не ризикнути своїм життям, досьогодні перетворилися на щось смішне та жалюгідне, на те, у що вже давно ніхто не вірить.Спитаємо себе: як це могло трапитись?

Авторові цих рядків немає потреби звикати до того, що слово філософія викликає у сучасних людей, а надто в редакторів періодичних видань підозру, що межує із острахом. Багато хто переконаний, що філософія це щось незрозуміле та нудне, й ані користі ані жодного задоволення від неї годі чекати. Втім, саме філософія здатна пояснити як і чому поняття із часом здатні набувати нових значень, що вельми відрізняються від початкових. Сучасна філософія приділяє багато уваги вивченню історії понятть, а отже той, хто вважає їх значення сталим, скоріш за все виявиться з її точки зору людиною просто наївною. До того ж слід взяти до уваги, що віджилі значення понятть не зникають безслідно, а натомість утворюють систему складних, часто напівприхованих смислових зв’язків. Тож не дивно, що коли ми ці зв’язки не беремо до уваги найщиріша правда може із часом перетворитися на вельми небезпечну брехню.

Аби не бути голослівними, в контексті нашої теми, пригадаємо визначення держави, яке дає Арістотель напочатку свого трактату “Політика”: “всяка держава являє собою певного виду спілкування, будь-яке ж спілкування організується заради якогось блага, а надто заради вищого блага, а отже таке спілкування є найважливішим з усіх, й обіймає собою всі інші види спілкування” (Pol. 1252a1-8). Сьогодні таке визначення може дивним навіть досить освіченим людям. Сучасна держава є чим завгодно, але тільки не спілкуванням. Навпаки, чи не найбільш характерною рисою сучасної держави є неможливість спілкуватися із нею напряму та на рівних, її орієнтованістьна всіх у їх сукупності, з огляду на що точкою зору кожного громадянина окремо звісно ж можна знехтувати. Ми радше ладні погодитись із тим визначенням, котре дає Томас Гоббс у розділі XVII свого заменитого “Левіафану” і де йдеться про те, що держава є засобом забезпечення безпеки та стримування природних людських пристрастей, які у своєму природному стані підштовхують людей до ворожнечі, породжуючи стан війни всіх проти всіх . Із гіркою іронієї він зауважує: “згода без меча – то лише слова”, адже така сама беззастережна ворожнеча, яка колись панувала між окремими людьми та сім’ями, тепер (тобто у часи Гоббса) панує між державами. Одже держава є по відношенню до людей зовнішньою силою, що покликана і до певної міри здатна людські пристрасті та егоїзм. Отже під терміном суспільство ми схильні мати на увазі складну але все ж більш-менш цілісну систему міжлюдських зв’язків, певна частина з яких набуває формалізованого статусу й утворює систему державного устрою та управління. І ми, можливо й безпідставно, тішимося думкою, що маємо змогу керувати цими зв’язками. Та насправді ми щодня спостерігаєм абсолютно інше явище – держава – або точніше кажучи державна бірократія отримує можливість виокремлювати себе із цілісної системи суспільних зв’язків, утворюючи своєрідне “суспільство в суспільстві”, загальнодержавні або місцеві владі клани, які захищають переважно власні, але аж ніяк не загальнодержавні інтереси. Саме таке явище зазвичай прийнято називати корупцією (від лат. corruptio – спотворення) . Але що саме й у який спосіб спотворюється? На нашу думку на це питання не до снаги ані суспільній думці, ані навіть науковому суспільствознавсту, оскільки вони досі не спромоглися провести чітку межу між держаним управлінням та владою в державі. Перше цілком вписується у формалізовану систему законодавчо закріплених функцій. Дії чиновника, тобто людини, що обіймає державну посаду будь-якого рівня, від начальник ЖЕКу до президента, мають бути максимально прозорими та передбачуваними для всіх, хто вступає з ним у ділові стосунки в межах відповідної компетенції. Особисті якості людини мають значення лише тою мірою, якою вони дозволяють йому успішно виконувати його посадові функції, але не більше того. Цілком слушною є метафора, яка представляє чиновника як гвинтик у великій машині – він не може, тобто не має права робити нічого, що не передбачено його посадовими функціями. Втім, цілком очевидно, що такої абсолютно прозорої та ідеально формалізованої системи державного упровління ніде й ніколи не існувало, та й не може існувати в принципи. Раціоналістично налаштовані мислителі на кшталт того ж таки Гоббса чи Маркса іще вірили, що таку систему вдасця створити колись у далекому та світлому майбутньому (можна пригадати опис такого суспільства у колись відомому але тепер цілком заслуженно забутому романі Чернишевського “Що робити”). Та від часів Фрейда та Ніцше світова думка, здається, вже остаточно пересвідчилася в тому, що зробити людську поведінку цілком раціональною та передбачуваною просто неможливо. Ба більше, якби навіть це й вдалося, то цілком очевидно що на таких макроскопічних рівнях як державне управління, така система виявилася б абсолютно нефункіональною, тобто нездатною ефективно реагувати на зміну зовнішньої ситуації.

Отже неодмінним доповненням формального управлінського начало є начало владне . Водночас це останнє начало є діалектичною протилежністю першого, адже якщо перше оприявнюється у знеособленому виконанні наперед визначених вункції, то друге вкорінене у вольовій компоненті конкретної особистості. Тим, хто прагне більш ретельно розібратися в цьому питанні ми радимо перечитати знаменитий трактат Мак’явеллі “Державець”, де на нашу думку можна знайти багато цікавих паралелей із парадоксами сучасної вітчизняної політики, а також “Волю до влади” Фрідріха Ніцше, де блискуче розкрито саме особистісну природу влади. Влада завжди є чиєюсь владою, вона центрована на особистість і для неї самої є реалізацією її ідентичності. Відтак ми можемо зробити важливий висновок що в основі розрізнення управління та влади лежить розмежування приватного та публічного, громадського. Забігаючи трохи наперед слід також сказати, що саме мимовільне, неконтрольоване зміщення цієї межі приватного та публічного й уможливлює ті явища, які ми вище назвали коррупцією, тобто спотворенням суспільної волі та її реалізації в громадських стосунках. Найбільш радикальні дослідники, типу вже згадуваного Бодріяра доходять висновку, що суспільство, маси як такі взагалі нездатні мати власної волі, а те, що ми звикли називати демократією є нічим іншим як грандіозною ситемою масового самообману. Із такими радикальними висновками, звісно, можна сперечатися, але безперечним є те, що саме це неконтрольоване зміщення межі приватного та публічного спричинює появу таких парадоксальних понятть як політична воля. Це поняття дійсно містить у собі парадокс, аби не сказати підміну, адже цим поняттям позначається не воля суспільства чи громади, тобто політичного цілого в первинному значенні, а воля політиків, котрі мають можливість реалізовувати або ж навпаки гальмувати реалізацію тих чи інших ідей, що виникають в суспільстві. Отже в ході нашого дослідження перед нами постає питання: хто і в який спосіб стає політиком, тобто носієм та уособленням політичної волі. В сучасних суспільних та політичних науках прийнято говорити про існуючі процедури леґітимації, зокрема й влади та повноважень політиків. Ці процедури та їх дієвість є досить відмінними у різні часи та в різних суспільствах, шо, власне, й породжує історичне розмаїття суспільних устроїв. Моменти переходу від одної суспільної суспільної моделі до іншої якраз і бувають спричинені тим, що існуючі моделі легітимації починають втрачати свою дієвість та довіру суспільства. Безперечно, те саме ми спостерігаємо й тепер, коли щодня чуємо закиди про те, що теперішня влада здобула свій статус внаслідок злочину та шахрайства. Втім, з огляду на викладене вище, вельми наївними видаються думки про те, що цих спотворень можна позбутися якщо просто покарати конкретних винуватців, замінивши їх іншими, більш чесними особами. Зовсім ні, й навіть навпаки, із великою мірою вірогідності можна припустити, що кожна наступна владна команда буде дедалі більш корумпованою та непідконтрольною суспільству. Адже йдеться не про помилки чи злочинні дії тих чи інших конкретних людей, а про більш глибинні цивілізаційні процеси, якими конкретні люди, ба навіть суспільство вцілому керувати не може. Йдеться про зміну моделей влади. Для більшої наочності ці процеси можна порівняти із відомим в історії моментами переходу від античності до феодалізму, від аграрного до промислового господарства.

Якщо погодитись із тим, що йдеться не про поодинокі помилки чи злочини конкретних можновладців, а про загальну трансформацію того, завдяки чому і в який спосіб суспільство опановує себе як цілісність, то неважко збагнути, що ці процеси зачіпають всіх, включно із найбіднішими та найбільш маргіналізованими верствами суспільства. В негативному плані саме це ми й спостерігаємо, щоправда, не наважуючись визнати що корупція влади та звичайна побутова злочинність, або ж сваволя та хабарництво дрібних чиновників можуть мати спільні витоки. Тим менше ми схильні думати, що подолання цих негативних явищ можливе не через так зване “наведення ладу”, під яким як правило мається на увазі зі некритичне відтворення вчорашніх, чи навіть більш архаїчних можелей суспільної цілісності, а через пошук нових шляхів здійснення суспільно значущої комунікації. Звісно, це не означає, що ті, хто порушують закон не мусять нести передбаченого цим законом покарання, звісно ж мусять. Та з іншого боку марно думати, що одні лише каральні заходи здатні суттєво зарадити вирішенню проблеми.

Насамкінець і задля повноти картини нам хотілося б вказати на іще один суттєвий момент, которому також зазвичай приділяється недостатньо уваги. Не секрет, що в сучасному суспільстві мало не всі суспільні, а надто – політичні процеси, тим чи іншим чином опосередковуються через засоби масової комунікації. Прояви “прямої” демократії, тобто безпосереднього впливу суспільства на рішення урядів стають дедалі рідшими і, як правило, не справляють вирішального впливу на перебіг подій. Навіть такі резонансні події як київський Майдан 2004 року також із часом стають більш схожими на театралізоване шоу, побудоване за медійними законами. Навіть сучасна війна дедалі більшою мірою стає війною інформаційною, спрямованою не так на фізичне знищення суперника, як на його блокаду та виключення з комунікативного поля. ЗМІ, котрі часто й небезпідставно називають четвертою владою, не лише доповнюють, але часто-густо й підміняють собою перші три, помітно перевершуючи їх за ефективністю свого впливу на суспільні процеси . Та попри практично неосяжне поле можливостей, котрі відкривають для нас медії та інші технічні засоби комунікації, слід визнати, що та форма в яку вони втілюють повідомлення суттєвим чином впливає на їх сприйняття, а відтак і на їх фактичний зміст.

Отже функції засоба комунікації поєднуються із функціями системи фільтрів, що пропускають одні й водночас блокують інші повідомлення. І тут справа знов-таки не зводиться до упередженої редакційної політики тих чи інших ЗМІ, йдеться про структуру комунікаційних процесів як таких. Як бачимо, тут джерело спотворення також лежить за межами волі тих чи інших конкретних осіб, в структурі інформаційних процесів як таких. Проте було б помилкою думати, що ми зовсім не можемо впливати на ці процеси. На нашу думку ефективна комунікація є і завжди була й буде можливою за тої умови що ми зможемо відстежувати та оминати ті пастки, котрі існують на її шляху. Втім, це вже тема іншої розвідки.