ГоловнаПолітика

Історія української Евіти Перон. В боротьбі за консолідацію опозиції

Одразу ж після виборів на Юлію Тимошенко чекав прогнозований варіант подій. Частина депутатів вирішили створити воєрідний „блок всередині блоку” – насамперед задля недопущення встановлення внутрішньої диктатури та культу особи однієї людини. З цією метою утворюється потужне утворення, репрезентоване трьома політичними силами – УНП „Собор”, УРП та УХДП. Напередодні виборів УРП і УХДП заявили про намір об´єднатися. У квітні 2002 року до об´єднавчого процесу долучилася партія „Собор”. Левко Лук´яненко та Анатолій Матвієнко, об´єднавши поенціал партій, могли стати противагою до Юлії Тимошенко і навіть диктувати їй свої умови. Нове політичне об´єднання дістало назву Українська республіканська партія „Собор”. Юлія Тимошенко зрозуміла, що частина її соратників вирішила позиціонувати себе щодо неї так само, як вона свого часу позиціонувалася щодо Лазаренка: не васали, а союзники. Це давало можливість насамперед такому амбітному політику, як Матвієнко, простір для маневру і можливість діяти автономно у багатьох питаннях. Юлія Тимошенко не мала іншого виходу, як погодитися: у противному випадку перед Матвієнком та його прихильниками гостинно відчинилися б двері „Нашої України”...

Проте ця подія виявилася малопомітною на фоні інших – більш глобальних подій, якими було насичене українське політичне життя у 2002 році.

Весна 2002 року і період після виборів позначилися перемогою націонал-демократів та опозиційних сил у виборчій кампанії. Ця перемога була прогнозованою. Проте зовсім непрогнозованою була фактична поразка демократичних сил при формуванні парламентської більшості. Пропрезидентським силам шляхом тиску на депутатів-мажоритарників і шляхом численних маніпуляцій вдалося створити парламентську більшість, у якій перевага над опозицією була зовсім незначною (лише в кілька мандатів). Переможці виявилися переможеними. Ті, хто потерпіли нищівну поразку на виборах, раптом опинилися на коні.

Склалася цікава структура опозиції: „Наша Україна”, Соціалістична партія України, Комуністична партія України та Блок Юлії Тимошенко. Несподівано БЮТ виявився у виграшній ситуації: саме ця політична сила мала взяти на себе місію посередника при контактах з усіма плітичними силами, що увійшли до опозиції, та консолідатора опозиції. Наприклад, саме Тимошенко вдалося зірвати переговори між фракцією „Наша Україна” і пропрезидентською фракцією „Єдина Україна” щодо владного компромісу (Ющенко входить в більшість і дістає пост прем´єр-міністра, забувши про опозиційність). Ющенко був потрібен самій Юлії Тимошенко – без нього, без його фракції будь-якеі дії опозиції були приречені на провал. В цьому плані її союзником – несподівано для себе – виступив Віктор Медведчук: його неприязнь до Ющенка не могла дозволити, аби „Наша Україна” перебувала в більшості. Медведчук просто підіграв Юлії Володимирівні. Юлії Тимошенко належало довести, що її старе гасло про можливість ліво-правої опозиції в Україні, побдованої не на ідеологічних принципах, а на засадах спільного розуміння моралі і бажання скинути аморальний режим, може спрацювати. Почалися тривалі політичні переговори і дебати. Протягом літа 2002 року вимальовувалися контури майбутньої опозиції. Осінь 2002 року мала стати генеральним боєм, який опозиція мала дати владі.

2002-й рік став роком формування нової політичної платформи Юлії Тимошенко і опозиції в цілому. Юлія Володимирівна повінстю усвідомила необхідність глибинних структурних змін в українському сіспільстві. Тепер вона виступає за президентсько-парламентську форму правління („По-перше, у нас сформувалася теорія управління, яка передбачає наявність одного керівника, який повинен брати відповідальність за стан речей у тій чи іншій сфері. По-друге, є приклади таких країн, як США і Росія, де президентсько-парламентська форма правління тала найбільш ефективною у світі”). Президентську владу необхідно поставити під контроль суспільства, зробивши парламентську опозицію державною інституцією. Вона повинна володіти інструментами, які дійсно можуть призвести до появи серйозних результатів у сфері нагляду за президентською гілкою влади. У Конституції має з´явитися цілий розділ під назвою „Парламентська опозиція”. Як мінімум, їй надається право очолювати Рахункову палату та ключові парламентські комітети – для балансу з міністерствами. В ідеалі всі парламентські комітети мали би належати опозиції („І це не тому, що БЮТі сьогодні перебуває в опозиції. Я просто хочу, щоби всі знали: коли ми прийдемо до влади, то саме так і будемо чинити”). Опозиція повинна мати право призначати Генерального прокурора, який би збалансовував потенціал пропрезидентських МВС, СБУ, податкової. Опозиція також повинна, на думку пані Тимошенко, контролювати Центральну виборчу комісію, оскільки в такому випадку фактично буде зведено до мінімуму використання адміністративного ресурсу. Президент повинен реально очолювати виконавчу владу. А ще парламентську опозицію необхідно наділити правом вето – це буде балансувати більшість і Президента.

Система, запропонована пані Тимошенко – це чудова утопія. Як висловився один аналітик, припустимо, що пані Юлії Володимирівні вдалося провести саме таку систему. Але якщо б вона стала Президентом, вона б наступного ж дня скасувала б цю систеу як нежиттєздатну, оскільки жоден більш-менш важливий чи контраверсійний законопроект не пройшов би крізь парламентське чистилище, а у Президента не було би жодної можливості ефективно впливати на політичні процеси в державі. Тут або постійно довелося б апелювати до народної думки, перетворивши життя країнців на суільний референдум, або призвести державу в тупикову ситуацію. Більше того: Юлія Тимошенко не погоджувалася у баченні шляхів реформування політичної системи України із союзниками по опозиційному табору, які відстоювали дещо інші принципи (насамперед – парламентсько-президентську або й виключно парламентську форму правління).

24 серпня 2002 року, несподівано для багатьох, Президент виступив з телевізійним зверненням до народу, у якому заявив про необхідність проведеня політичної реформи. Фактично Леонід Кучма вчинив за принципом: „кщо пиятику неможливо відвернути, її необхідно очолити”. Політичної реформи вимагала опозиція. Президент виступив у ролі впроваджувача політичної реформи. Йому вдалося перехопити ініціативу у опозиції і перебрати у неї гасла. Історик Натан Ейдельман називає подібного роду ситуацію „революцією згори”.

Юлія Тимошенко дала у ті дні блискучу характеристику Кучмі: „Насправді неможна спрощувати Кучму. У сфері створення великої політичної інтриги він не має собі рівних. Ні Віктор Медведчук, ніхто інший жодних планів дій йому не складають. Про це потрібно чесно говорити. Президент робить все сам. Він використовує бачення кожного політичного лідера, який чогось вартий в цьому політичному полі, і напрацьовує свою лінію. Я думаю, що пропозиція Леоніда Даниловича про зміну системи влади – дуже багатофункціональний крок. Перше: він поставив у скрутну ситуацію ті сили, що проголосили парламентську республіку я свою програмову ціль. І тепер, розуміючи, що нікому нині ця модель управління не птрібна, важко відступати. Друге: Президент вважає, що такою заявою він руйнує консолідацію опозиції. Третє:він намагається з допомогою цієї схеми відділити лідерів опозиції від економічного ресурсу. Проголошуючи перехід до парламентської республіки, Президент поставив фінансистів перед жорсткою дилемою: варто вкладати гроші у нову фракцію чи витрачати кошти на виховання майбутнього Президента, який нікому вже не знадобиться? Четверте: Кучма на час намагається нейтралізувати своє оточення, яке починає непристойно гризтися між собою на очах всього суспільства. П´яте: президент нейтралізує негативне ставлення світової громадськості до своєї персони. Звісно, Європа вітає парламентську форму правління. Шосте: глава держави виграє час. Втягнувшись у обговорення переходу України до нової моделі влади, Президента два роки і два місяці ніхто не буде чіпати. У всіх руки будуть зайняті справою. А Леонід Данилович цих два роки буде думати і аналізувати – може, ще раз стати Президентом? Чи виховати спадкоємця? Якщо глава держави побачить, що розвал опозиційних сил в процесі переходу до парламентської республіки досят свого апогею і там вже немає на що дивитися навіть крізь збільшувальне скло, то він може у цьому випадку спокійно призупинити процес створення парламентсько-президентської системи. Іншими словами, Кучма буде розраховувати свої подальші кроки, одночасно розкладаючи опозицію варіантом переходу до нової моделі управління. І якщо Леонід Данилович зуміє за цей час прибрати усіх конкурентів, то піде на третій термін. Якщо він знайде спадкоємця, в чомі я особисто сумніваюся, тоді глава держави почне дійсно формувати парламентсько-президентську республіку, створюючи при цьому механізми, які дадуть йому підстави ще опрацювати, наприклад, на посаді прем´єра, який буде відігравати ключову роль у новій системі влади”.

Згодом хід подій показав: Юлія Тимошенко дала справді фаховий аналіз задумів Президента і блискучу характеристику самого Президента. На щастя, Юлія Тимошенко усвідомила: Президента не можна недооцінювати. Його можна ненавидіти, але його не можна недооцінювати. Недооцінка суперника може обернутися нищівною поразкою. Свого часу саме це – недооцінка суперника – призвело до поразки Олександра Мороза. Президента можна уявляти собі у вигляді карикатурного чи мультиплікаційного перонажа, героя анекдотів, представляти його у вигляді напівдеградованого алкоголіка, як це часто робила опозиція. Натомість реальний Президент – це людина з аналітичним розумом, яка вміє дослухатися до порад і робити по-своєму, це жорсткий менеджер радянської закваски, це досвідчений інтриган, який вміє зіштовхувати інтереси різних груп і кланів. Нарешті, це людина, яка має владу, інформацію і велетенський простір для маневру. Саме Президент почав диктувати умови гри, і опозиція погодилася на ці умови. Опозиція – несподівано для себе – оппинилася у президентському фарватері. І все тому, що недооцінювала Кучму. Юлія Тимошенко першою з-поміж опозиціонерів знайшла в собі сміливість заявити про сильні сторони свого противника.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram