9 січня 2001 року у Києві під егідою Кабінету Міністрів мали відбутися слухання, присвячені планам реформування вугільної галузі в Україні. Оглядачі ще від листопада 2000 року були переконані – Юлія Тимошенко взялася за справу, яка може обернутися для неї непередбачуваними наслідками. Адже донецькі “вугільні барони” перетворилися на своєрідну “касту” в Україні, яка жила за своїми законами і за чітко розписаними правилами. Всі спроби бодай мінімального наступу на вугільників з боку Києва завершувалися поразкою “агресорів” – корпоративні інтереси у донеччан є надто сильними. Тим більше, що донеччани мали розвинуті лобістські структури у Києві, які протягом десяти років забезпечували нормальне відстоювання донецьких регіональних інтересів – зокрема інтересів представників вугільної галузі.
Донецька вугільна група сформувалася ще у повоєнний період – завдяки старанням міністра вугільної промисловості Засядька. Відомо, що Засядько ходив у фаворитах у Сталіна і протягом рекордно тривалого терміну очолював вугільну промисловість, створивши для радянської пропагандистської машини цілу галерею героїв-стахановців і зумівши повернути в Дрнбас основні бюджетні кошти. Хоча Донецький вугільний басейн програвав у переспективності Кузнецькому і собівартість вугілля з Донбасу була вищою, одник “фактор Засядька” і започатковані ним традиції у вугледобувній системі СРСР давалися взнаки.
Напередодні розвалу СРСР Донецьк був потужним джерелом антиурядових настроїв, які випливали не так з політичних чи національних інтересів, як з економічних. Горбачов почав ігнорувати інтереси донецьких гірняків, і основну роль у протистоянні по лінії Донецьк – Москва почала відігравати (помітьие символізм) шахта імені Засядька. Саме тоді на теренах цілого СРСР загриміло ім´я директора цієї шахти – Юхима Зв´ягільського. У 1989 – 1990 рр. Зв´ягільський перетворюється на некоронованого короля Донбасу.
На початку 90-х років Донбас не відчував наслідків економічної кризи. У 1990 – 1992 рр. Шахти працювали по “дармовій” радянській дотаційній системі. Але у 1993 році прем´єр-міністр Леонід Кучма здійснив перший наступ на права і вольності донеччан. У результаті зупинилися ледве не всі шахти Донбаса, і Україна опинилася у гострій кризовій ситуації (яка, зрештою, і стала основною причиною відставки Леоніда Кучми). Донецьк продемонстрував свою силу, і на хвилі спровокованої донеччанами кризи в прем´єрське крісло сів Юхим Зв´ягільський.
Час прем´єрства Зв´ягільського був “золотим віком” для Донецька. Вугільні і металургійні директори майже безконтрольно розпоряджалися державною власністю. Саме у цей час почав процвітати демпінг на міжнародних ринках. В Україні посилила свою діяльність сумновідома фірма “Нордекс”.
Згодом починаються серйозні пертурбації, викликані протистоянням між донецькою та дніпропетровською елітами. Основними жертвами цього протистояння стають Юхим Зв´ягільський та лідер найбільшого на Донбасі промислово-фінансового об´єднання “Атон” Євген Щербань. Зв´ягільському довелося деякий час відсиджуватися у Ізраїлі, а Щербаня восени 1996 року невідомі розстріляли прямо у аеропорту. Перед загибеллю Щербаня особливо активно мусувалися чутки про причетність бізнесмена і політика до фінансування структур УНА-УНСО (що сам Щербань неодноразово заперечував) та організації замаху на Павла Лазаренка влітку 1996 року (що було спростовано згодом). Приблизно у цей же час відбувається ще одне резонансне вбивство – жертвою кілера став президент футбольного клубу “Шахтар” Ахат Брагін на прізвисько “Алік Грек”.
У 1998 році обласну державну адміністрацію очолив Віктор Янукович. Людина достатньо впливова, вольова, він був більш успішним у справі відродження донецького середовища, аніж, скажімо, один з його попередників. Володимир Щербань. Янукович ближче, аніж його колеги-губернатори, наблизився до Президента, і більше, аніж, скажімо, Щербань, міг впливати на ситуацію в регіоні. Його вважали "крутим" губернатором, з доволі жорстким стилем керівництва. Принаймні, йому вдалося відновини певну монолітність донецького середовища і мобілізувати як наявні, так і приховані ресурси. Донеччани зуміли (не в останню чергу завдяки Януковичу) відновити свої впливи на київському рівні.
Найближчим соратником Януковича виступав Ринат Ахметов – молодий президент футбольного клубу “Шахтар”.
Відставка близького до СДПУ (о) міністра палива і енергетики Тулуба (якого Янукович назвав “самостійною, самовпевненою і неприємною людиною”), поза сумнівом, віталася в окремих колах донецького клану. Проте Юлія Тимошенко, ліквідувавши “фактор Тулуба”, зробила донецький клан ще більш монолітним. Тепер основний вплив на регіон мали представники трикутника Янукович – Ахметов – Рибак. Останній – мер Донецька і лідер Партії регіонального відродження України.
У 2000 році починають поговорювати про те, що в Адміністрації Президента відбувається переорієнтація певних цінностей, і тепер Янукович – Ахметов – Рибак стають новою опорою Кучми – замість традиційних олігархів. Тобто, саме з Донецька мало починатися втілення нового президентського гасла – “Відродження регіонів”. А основою могутності президентської опори мало бути знову-таки вугілля.
На Юлію Тимошенко могли закривати очі на Банковій, доки вона воювала з газовими і електроенергетичними магнатами. Але ж тепер вона замахнулася на “святе” – на вугільну промисловість! І одна справа – воювати з Суркісом, а зовсім інша – з Ахметовим. Бо тут потрібно рахувати не на два кроки вперед, а на десять. Одним словом, боротьба з вугільними баронами виявилася для Юлії Володимирівни непосильним завданням. Це тим більше цікаво, що питома вага вугільної галузі в ПЕК-у загалом поступається електроенергетиці і нафто-газовому сектору. Однак саме вугілля стало каменем спотикання для Юлії Тимошенко. Вугілля, помножене на політику. Інтереси бізнесменів, помножені на політичні інтереси оточення Кучми.
Цікаво, що коли у 2002 році прем´єр-міністром став Віктор Янукович, він фактично реанімував програму реформ у вугільній галузі, запропоновану свого часу Юлією Тимошенко. З цього випливає кілька висновків: по-перше, „вугільні барони” були не проти самої реформи, але їм необхіден був час для підготовки; по-друге, вугільна реформа могла б знайти підтримку в Донецькому регіоні, якби вона відбувалася за умови компромісу між урядом (в особі Юлії Тимошенко) і традиційними господарями Донбасу. Обидва моменти не було враховано. Юлія Тимошенко хотіла дати Донбасу шокову санацію. Натомість вона отримала власну відставку.
Мої розмови з донецькими політиками засвідчують, що негативу щодо Юлії Тимошенко вони не відчувають. До Юлії Володимирівни донеччани доволі високого рангу ставляться з часткою іронії, але переважно з повагою. Вони бачать в ній політика і бізнесмена, який на деякому етапі був їхнім суперником. Але суперника потрібно вміти поважати. Юлія Тимошенко належить до числа тих, кого суперники однозначно поважають.