Все публикацииПолитика

Історія української Евіти Перон. Початки революції

16 вересня 2000 року журналіст Георгій Гонгадзе, відомий своїми опозиційними поглядами та різкими виступами у пресі на адресу діючої влади, вийшов з будинку колеги по роботі. Однак додому не повернувся. В Україні зник журналіст. Зник ще один громадянин.

На той час ще ніхто не знав, якими наслідками обернеться це зникнення для України та правлячого режиму Згодом з´ясується: Георгій загинув. Але його смерть пробудила Україну, українських громадян до активного протесту проти сваволі і тиранії режиму. 16 вересня 2000 року фактично починалася українська революція.

Демократична революція – це та складова революційного процесу, якої бракувало під час революції 1989 – 1991 років. Тоді відбулася національно-визвольна революція. І частково – демократична. Повномасштабна демократична революція починалася лише тепер, на зламі століть.

Про зникнення Георгія Гонгадзе широкій громадськості стало відомо через два дні після події, 18 вересня. Того ж дня народний депутат України, член депутатського об´єднання “Антимафія” Григорій Омельченко направив депутатський запит на ім´я міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та голови Служби безпеки України Леоніда Деркача з вимогою провести повну, всебічну, об´єктивну перевірку обставин зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та прийняти невідкладні міри для його розшуку”.

Також стало відомо про те, що за Георгієм Гонгадзе протягом мінімум двох місяців велося стеження, і він звертався з відкритим листом до голови Верховної Ради України Івана Плюща та Генерального прокурора Михайла Потебенька. У листі йшлося про наявність анонімних погроз та спостережень за ним.

3 листопада у Таращанському лісі на Київщині було виявлено обезголовлене тіло, яке за рядом ознак було визнано тілом Георгія Гонгадзе. Генеральна прокуратура відмовилася ідентифікувати тіло і вирішила повести ряд експертиз, які би дали відповідь на запитання – кому належить тіло?

Між тим 28 листопада 2000 року народний депутат Олександр Мороз, виступаючи з парламентської трибуни, а потім – на спеціальній прес-конференції, оприлюднив сенсаційне повідомлення, з якого випливало, що Президент України під час розмов з керівниками силових відомств віддав наказ про знищення Георгія Гонгадзе. Як заявив Мороз, майор служби охорони Президента Микола Мельниченко протягом тривалого часу проводив записи розмов Леоніда Кучми та його найближчого оточення, і на початку листопада надав ці записи у розпорядження Олександра Мороза.

Заява народного депутата стала своєрідною бомбою, яка вибухнула зі страшною силою і розколола суспільство – не на прихильників і противників Кучми, а на тих, хто ще терпить і мовчить, та на тих, хто вирішив відкрито виступити проти злочинів режиму. Прихильників режиму вже не було. Були вороги і байдужі.

Коли у парламенті було піднято питання про створення слідчої групи з питань перевірки достовірності оприлюдненої Олександром Морозом інформації, Леонід Кучма викликав до себе Олександра Турчинова. Відбулася приблизно наступна розмова:

Кучма: Я вважаю, що записи Мороза – це провокація. Цю справу потрібно закрити. Якщо фракція „Батьківщини” відмовиться голосувати, питання про слідчу комісію не пройде. Передай Юлі, що ми готові закрити всі її проблеми, якщо ваша фракція завтра відмовиться від голосування по слідчій комісії.

Турчинов: Леоніде Даниловичу, вам бажано самому ініціювати створення комісії, яка би довела вашу непричетність до звинувачень. Це був би сильний хід з вашого боку...

Кучма: Не мудрствуй і не базікай. Передай Юлі мої слова, а не [нецензурний вираз].

Того ж дня Юлія Тимошенко скликала фракцію. На засіданні Турчинов поінформував про вислід розмови з Президентом. Фракція опинилася у розгубленості. Один з депутатів звернувся доТимошенко: „Юлія Володимирівна! Ця справа стосується вас і вашої родини. Тому приймайте рішення самі. Ми готові підтримати вашу позицію”.

Тимошенко розуміла, що вона може виступити у ролі рятівника Кучми і черговий раз підставити своє плече Президенту. Проте вона чудово пам´ятала, як Кучма обійшовся з нею, її сім´єю і її бізнесом. Завтра вона може врятувати Кучму від ганьби і можливого імпічменту, післязавтра Кучма відішле свою рятівницю у відставку і вона опиниться перед розбитим коритом: бізнес зруйновано, серед загалу імідж зіпсуто надмірно ревною співпрацею з владою. Юлія Тимошенко виступила на засіданні фракції з патетичною промовою – злегка награною, але доленосною і для неї, і для політичної сили, яку вона представляла. Виступ закінчувався словами: „Моє життя – ніщо порівняно з долею України”.

Наступного ж дня фракція „Батьківщина” проголосувала за створення слідчої комісії в справі Кучми. Мости до співпраці з Президентом було спалено.

Кінець 2000 року став апогеєм протистояння Президента і опозиції. Президент та його оточення виявилися розгубленими та деморалізованими. Опозиція – ще не сформованою. Народне обурення, народна стихія не знайшли лідера, який би міг скерувати цю стихію у потрібне русло. Влада робила помилку за помилкою. І владу врятувало лише одне – настання новорічних та різдв´яних свят. Це дало можливість Президенту та його оточенню розслабитися і зосередитися.

Після Нового року влада перейшла у наступ. І перший удар прийшовся по Юлії Тимошенко. Її, на думку влади, необхідно було нейтралізувати як одного з можливих фінансистів акцій опозиції. Якщо опозицію очолить Юлія Тимошенко – ситуація може обернутися для влади катастрофою. На бік Тимошенко міг перейти прем´єр-міністр Віктор Ющенко (важалося, що Юлія Тимошенко була близькою приятелькою дружини Віктора Ющенка, Катерини Чумаченко). Опозиція отримала б лідерів, а народ – провідників.

Тим більше, що знайшлися і зацікавлені в усуненні Тимошенко економічні сили. Окрім традиційних олігархів з критикою Тимошенко і її діяльності у вугільній сфері виступили представники донецького вугільного лобі.