Все публикацииПолитика

Історія української Евіти Перон. "Батьківщина"

На початку листопада Юлія Володимирівна дала зрозуміти, що у ряді питань вона може піти на поступки нині діючій владі. Влада миттєво відреагувала, і Президент запросив Юлію Тимошенко на горнятко чаю. Бесіда закінчилася несподіванкою: Юлія Тимошенко увійшла у кабінет Кучми ворогом, вийшла з нього – союзником. Як там у Редьярда Кіплінга? “Я за воргом гнався сьогодні всю ніч – повернувся із другом назад”. Важливо, що у Леоніда Кучми у цей час був надзвичайно низький рейтинг. Суспільно-політична та економічна ситуація в державі призвели до того, що народ озлобився стосовно нинішнього режиму. Багато хто покинув табір друзів Кучми, вважаючи, що при рейтингу в менш аніж 8% сподіватися на перемогу неможливо. Юлія Тимошенко прийшла до Кучми у ту хвилину, коли йому були потрібні друзі. А у такий час можна пробачити навіть найбільш лютого ворога.

Окрім того, Кучма хотів зіграти на суперечностях в „Громаді” аби вибити політичний ґрунт з-під ніг свого суперника – Павла Лазаренка.

Саме у цей час, 10 листопада 1998 року, Юлія Володимирівна виступила на прес-конференції (широко трансльованій офіційними ЗМІ), де заявила, що, оскільки не вдається провести питання імпічменту Президента і відставки уряду, то потрібно цю владу використовувати, йти з нею на зближення і на співпрацю. “Юля спеклася” – з різними інтонаціями, які віддзеркалюють різне ставлення до факту, оцінили парламентські кулуари метаморфозу яскравої опозиціонерки, котра спочатку кинула рукавичку Президенту, а згодом заявила, що “тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ”, - писала на сторінках газети “День” відома журналістка Тетяна Коробова. “Не братимемо до уваги колись нищівну критику Юлією Тимошенко уряду і Президента – ця нелюбов завжди була ситуативною, а не ідеологічною, тим більше – класовою”, - відверто заявляв “ПіК”.

Цілком можливо, що посередником у справі примирення Юлії Тимошенко з Президентом став відомий політолог Дмитро Видрін. Свого часу Дмитро Гнатович досить тісно співпрацював з Президентом (був радником з питань внутрішньої політики). Згодом через конфлікт з Дмитром Табачником покинув президентську Адміністрацію і гучно грюкнув дверима (разом з Олександром Разумковим). Тоді ж почали говорити про те, ніби Видрін і Разумков себе ще покажуть і що нібито обидвоє готуються до запуску нових “надпроектів” у сфері політики. Петро Василів у журналі “ПіК” припустив, що Дмитро Видрін координує діяльність групи іміджмейкерів Юлії Тимошенко (журналіста Віталія Чепиноги, соціолога Віктора Небоженка, психолога Олега Покальчука та поліграфіста Петра Якобчука). Тимошенко і Видрін часто разом з´являлися на прийомах і банкетах – скажімо, на урочистостях з нагоди ювілею газети “Зеркало недели” (тоді це викликало справжній фурор і купу пліток). В´ячеслав Піховшек був куди відвертішим, заявивши, що Видрін настільки захоплений Юлією Володимирівною, що “готовий пити з її черевичка – вино? горілку? віскі? боржомі?”

Тимошенко пішла й далі – практично завдяки чітко розіграному спектаклю у стінах парламенту було прийнято той проект Держбюджету, який був вигідний саме Президенту і Пустовойтенку. Окремі депутати потім у своїх коментарях висловлювали впевненість, що без Юлії Тимошенко цей проект бюджету не пройшов би. Як результат – Кучма мав усі підстави заявити, що “опозиції в Україні немає”.

У цей же час загострюється конфлікт всередині “Громади”. Було зрозуміло, що карта Павла Лазаренка – бита. Його було заарештовано в Швейцарії. Цьому передував замах на його життя – другий по рахунку – на самий Новий рік (коли автомобіль екс-прем´єра перевернувся на рівній дорозі). Потім розголосу набула історія з панамським паспортом та дачею Лазаренка… І все ж Лазаренко на січневій конференції “Громади” у Дніпропетровську заявив про необхідність розпуску опозиційного кабінету міністрів. Головний аргумент: ”Весь репресивний аппарат влади був кинутий проти партії “Громада”, а керівники опозиційного уряду використовували ситуацію для сепаратних переговорів з владою”. Насправді ж Лазаренко – людина доволі авторитарна – не міг терпіти фактичного двовладдя в „Громаді” і вимагав від Тимошенко і Турчинова безумовної покори. На знак протесту Юлія Тимошенко подала заяву про добровільне звільнення з поста першого заступника голови партії. Олександр Турчинов також вийшов з керівництва партії. Хоча ще пару місяців перед цими подіями у інтерв´ю Ю.Тимошенко заявляла:”Мені здається, що “Громада” буде жити і розвиватися. Вона мені дуже дорога. Я ніколи її не покину, але не відмовлюся від боротьби за нормальний демократичний розвиток партії, навіть якщо з цього приводу виникнуть суперечності з лідером партії”.

У іншому інтерв´ю, вже після виходу з керівних структур “Громади”, Юлія Тимошенко знову наголосила: “Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з´їзди… А я цього не ролю і робити не буду”.

Варто сказати, що Лазаренко, хоча і протегував Юлії Тимошенко, ніколи не довіряв їй. Про це свідчать люди, які близько співпрацювали з Павлом Івановичем. Лазаренко, за їх словами, відзначав таку рису характеру в Тимошенко, як „хижацтво”. Більше того: Лазаренко боявся Тимошенко. Він розумів, що вони можуть бути союзниками, але ніколи – приятелями.

Водночас Юлія Тимошенко робить заяву, яка охолодила тих, хто бачив у цій жінці кандидата на пост Президента України. На самому початку 1999 року Юлія Володимирівна заявила, що не збирається балотуватися на найвищу державну посаду в Україні. Майже одночасно з нею подібні заяви роблять ще двоє людей – Віктор Ющенко та Олександр Ткаченко. Проте перед самими виборами останній зрадить свою обіцянку. Тимошенко ж і Ющенко продемонструють, що вони можуть дотримуватися взятих на себе обіцянок. Газета “Україна молода” з приводу заяви Тимошенко зітхнула, що, на жаль, розвіюється значна частина ореолу інтриги. “Принцеса з претензіями стала простішою, скромнішою бізнес-леді”, - констатувала газета.

Проте у березні 1999 року Юлія Тимошенко продемонструвала справедливість тези про те, що коли жінка каже “Ні”, це означає “Може бути”. Всі розмови про те, що вона ніколи не покине “Громаду”, закінчилися виходом Юлії Володимирівни з фракції “Громади” у Верховній Раді. Натомість було заявлено про створення нової фракції і партії під гучною назвою “Батьківщина”. Разом з Тимошенко в нову фракцію пішли близько 20 старих “громадівців”, серед них – Олександр Тучинов, Олег Білорус, Олег Блохін, Олександр Пухкал, Микола Габер та інші. До нової фракції приєдналася також доволі потужна фінансова група Валерія Бабича, що досі займала нейтралітет і не підтримувала у парламенті жодну політичну силу (очевидно, Валерію Георгієвичу була також потрібна підтримка і на виборах мера столиці, у яких він вирішив взяти участь). Поговорювали і про можливість подальшого блокування з костенківським Рухом. Нова фракція нараховувала 23 депутати і у парламенті Юлія Володимирівна вміло розіграла правило “золотої акції”, дістаючи найбільше вигоди при голосуванні. Без “Батьківщини” і її голосів, як правило, будь-яке питання могло бути приречене на провал у сесійній залі. “В “Батьківщину” прийшли реалісти, а романтики залишилися у “Громаді”, сказала згодом Юлія Тимошенко у інтерв´ю газеті “Сегодня”. Серед “романтиків” залишився і давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Єльяшкевич (“Напевне, Олександрові Сергійовичу приємно безрезультатно доводити те, в що сам він мало вірить”, - стверджувала Тимошенко).

У розпал політичних баталій Юлія Тимошенко не забувала і про наукову роботу. Зокрема, вона у 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему “Державне керівництво податковою системою”. “Це, в той же час, і концепція Податкового кодексу, який ми збираємося внести на розгляд Верховної Ради”, - хвалилася Юлія Володимирівна. Податкова реформа, на думку Ю.Тимошенко, мала стати основним елементом запропонованої нею ж системи “семи економічних кроків”, що мали лягти у основу “українського економічного дива”. Поруч з іміджем політика, бізнесмена, державника, за Юлією Тимошенко стійко закріпився імідж реформатора. А з легкої руки журналіста Ореста Сохара (“ПіК”) за нею закріпилося нове прізвисько – “Леді Ю.” (за аналогією з принцесою Діаною – “Леді Ді”).

В розпал президентської кампанії раптом виникли припущення, що оточення Юлії Володимирівни причетне до фінансування виборів Олександра Мороза. Тим більше, що й сама Тимошенко давала приводи для таких чуток: всупереч офіційній пропаганді, яка намагалася переконати загал у надзвичайно низькому рейтингу Мороза, Тимошенко дозволяла собі заявляти, ніби Мороз поруч із Кучмою є одним з найвірогідніших кандидатів на пост Президента. Наслідки не забарилися. Леді Ю. натякнули, що, незважаючи на зміну історичних епох і держав, у нас і надалі “Родіна слишіт, Родіна відіт”. Під час поїздки в Хмельницьку область влітку 1999 року Леонід Кучма заявив, що про прем´єрство Юлії Тимошенко не може бути і мови, адже її руками проводив усі свої операції Павло Лазаренко (який на цей час вже перебував під арештом у США). Для підсилення слів свого патрона люди, що дуже близько стоять до Леоніда Кучми, почали кампанію переслідувань керівника секретаріату фракції “Батьківщина”, відомого фінансиста з оточення Юлії Тимошенко Миколи Сивульського та вжили санкції до контрольованого Юлією Тимошенко банку “Слов´янський”.

Але Юлія Володимирівна відреагувала спокійно: мовляв, надходять тривожні чутки про похолодання наших з Президентом стосунків. Але це не завадить нам сформувати стійкий коаліційний уряд. Тобто, напрям вектору амбіцій Юлії Тимошенко став чітким і зрозумілим – уряд. При цьому навіть якщо не на пост прем´єр-міністра, то вже точно не нижче міністра палива і енергетики. Хоча ще у квітні того ж року Юлія Володимирівна у інтерв´ю “Україні молодій” на запитання головного редактора Юрія Дорошенка “Якщо б Вам запропонували увійти до уряду, звичайно, на певних умовах, ви б погодилися?”, відповіла:”Зовсім безперспективна справа. Як я вже говорила, треба ставити цілі, яких можна досягати. Цілі, які ми ставимо, переходячи від одного складу уряду до іншого, досягати не можна”.