Все публикацииПолитика

Віктор Янукович. Колосс на глиняних ногах

Віктор Янукович належить до числа тих політиків, які протягом тривалого часу визначають долю і політичне обличчя України. У нього є чимала кількість як щирих прихильників, так і недоброзичливців. Проте в Україні немає людини, яка би не знала імені Януковича і не мала би власних суджень про цю постать.

«Фактор Януковича» значною мірою є визначальним в політичних пасьянсах офіційного Києва. З Януковичем рахуються у високих кабінетах за межами України – коли мова йде про стратегічні плани щодо політичних розкладів у Центральній Європі. При цьому Янукович залишається однією із найзагадковіших постатей в українській політиці. Людиною, довкола якої є надто багато таємниць і версій.

За останні роки Віктор Янукович здійснив стрімку еволюцію – від регіонального (донецького) політика до репрезентанта електоральних сподівань Сходу України, від держслужбовця високого рангу до лідера політичної сили, яка зайняла консервативну нішу в українському політикумі. Сьогодні Янукович є найпопулярнішим політиком Сходу і Півдня України, політиком з найвищим рейтингом популярності, лідером української опозиції та лідером промислової частини України.

Для того, щоби зрозуміти цю постать, необхідно зрозуміти багато речей, які в результаті сформували «феномен Януковича». Це і особливості регіону, в якому він ріс і формувався. І історичні особливості доби. І оточення. І інтриги «київського двору». І багато інших факторів.

Янукович є політичним продуктом українського Сходу, кровно і органічно пов´язаним з індустріально розвинутими областями та ментальністю їх населення. Західна Україна досі не сприймала Януковича через інертні підходи до оцінок тих чи інших політиків та їх якостей. На Заході України, де домінує аграрне і патріархальне світосприйняття (громада, традиції, звичаї, мова, триби поведінки і т.д.) доволі насторожено ставляться до виходців зі Сходу, хоча ще Іван Франко любив нагадувати про «світло зі Сходу». Галичина протягом століть була «інкубатором» національної ідеї. Нові думки зароджувалися на Сході, а в Галичині отримували лише свій розвиток. Так було з Тарасом Шевченком, культ якого почав творитися не на Наддніпрянщині, а саме в Галичині. Так було з ідеями Михайла Драгоманова. Так було з Дмитром Донцовим, уродженцем Мелітополя, який знайшов найбільшу кількість вдячних прихильників на Заході України. Можна перераховувати інші імена – Микола Міхновський, В´ячеслав Чорновіл, Юрій Липа… Кожен із цих мислителів, будучи народженим на Сході України, сприймався і глорифікувався саме галичанами, а потім повертався на Наддніпрянщину – вже у славі і як впливовий елемент української історії.

Ця традиція прослідковувалася і в часи незалежності: у 1999 році Галичина голосувала за східняка Леоніда Кучму, у 2004 році – за східняка Віктора Ющенка…

У той же час консервативний Захід не одразу сприймає ту чи іншу постать. Можна наводити приклади того, як львівська інтелігенція XIX століття організувала (перш, ніж полюбити) обструкцію Пантелеймону Кулішу та Михайлу Драгоманову. Як вороже було сприйнято у Галичині Симона Петлюру (який сьогодні у Львові вважається однією з центральних постатей українського пантеону – хоча і віддав у 1920 році Галичину полякам). Як у 1994 році галичани вважали Леоніда Кучму (за якого масово голосували через 5 років) бідою для України, символом завершення українських державотворчих процесів.

Для галичан дуже часто підозрілими є люди, які формувалися у російськомовному та російськокультурному середовищі. Мовна ознака для них часто є визначальною, орієнтиром і лакмусом для визначення «свій – чужий». Все це дає підстави говорити про стереотипність мислення, притаманне багатьом українцям Заходу. Ця стереотипність неодноразово висміювалася самими галичанами у фольклорі. Типу: «Пора тобі, сину, женитися». – «Та на кому?» - «Он Галя сусідська – коса руса до пояса». – «Нє, не подобається мені Галя». – «А Марічка – карії очі, чорнії брови?» - «І Марічка не подобається…» - «А хто ж тобі подобається?» - «Володя…» - «Тю.. Так він же ж москаль!».

Дослідження, проведені у 2008 році Інститутом Горшеніна, показали глибину стереотипності мислення, яку демонструють українці. Скажімо, 32% донеччан ніколи не були на Західній Україні, але при цьому дуже бояться «бандерівців». 37% галичан не були на Сході України, але при цьому з пересторогою ставляться до «омоскалених східняків». Очевидно, Україна досі не є єдиною тому, що у нас надто слабкими є горизонтальні зв´язки між окремими регіонами і між простими людьми – на Сході і Заході.