Все публикацииПолитика

Колосс на глиняних ногах. Майдан

Однак усі здобутки і позитиви 2003 року було знівельовано через провокацію 31 жовтня. Саме у цей день у Донецьку мав відбутися з´їзд партії «Наша Україна». Віктор Ющенко намагався продемонструвати, що він може проводити з´їзди та інші заходи не лише на «своїй» території, а й не електорально несприятливому грунті.

Всі тонкощі, пов´язані з проведенням з´їзду, було узгоджено заздалегідь. Віктор Янукович не заперечував проти з´їзду. Мер Донецька Олександр Лук´янченко у інтерв’ю напередодні заходу зазначив, що Донецьк є гостинним містом і готовий відчинити двері перед усіма політичними силами. При цьому наголосив лише на одному – на необхідності дотримання порядку.

Раптом 31 жовтня ситуація різко змінилася. У Донецьку в день прильоту Ющенка з´явилися білборди з лідером «Нашої України», зображеним у СС-івській формі й із прямими звинуваченнями у нацизмі. Депутат Юрій Павленко, який прибув трохи раніше, був затриманий невідомими особами. Його намагалися змусити випити алкоголь, щоб потім звинуватити у п´яному дебоші. Павленко кілька годин пробув у приміщенні якогось будинку культури, звідки його відмовлялися випускати. В аеропорту Донецька депутатам на чолі з Ющенком відмовилися надавати VIP-зал, а пізніше й зовсім випускати із приміщення аеропорту. Депутат Червоненко зламав замок бічних воріт аеровокзалу. По всій дорозі від аеропорту до Палацу культури, де був намічений з´їзд, стояв натовп людей із транспарантами антиющенківського змісту. Особливо виділялися голосисті тітки, що репетували: «Ми за Путіна, ми за Януковича!!!». У самому приміщенні Палацу культури зібралося кілька сотень нетверезих молодих людей, які засвистали Ющенка і його соратників. Очевидці говорили, що за лаштунками стояли бритоголові хлопці з арматурами в руках і очікували сигналу для бійки.

Розлючений Ющенко з кількома народними депутатами залишив приміщення, де повинен був проходити з´їзд, і направився в обласну адміністрацію. Він накинувся з криками і лайкою на губернатора Анатолія Близнюка, який явно не розумів, що відбувається. Зрештою, Ющенко обізвав Близнюка «холуєм» і вийшов. Депутат Червоненко поводився в цей час особливо зухвало й цинічно, курячи сигарети в приміщенні, де паління було в принципі заборонено, і демонстративно струшуючи попіл на килим, грубив секретаркам та іншим технічним працівникам.

Як виявилося, хтось підготував «теплий» прийом Віктора Ющенка - без узгодження з офіційною владою. Сам Янукович у цей час перебував із візитом у Азербайджані і не знав про ситуацію у його рідному місті.

Най вірогіднішою версією подій є те, що окремі сили в Адміністрації Президента вважали можливим розіграти комбінацію, яка могла б посварити Януковича і Ющенком - причому надійно й безповоротно, зруйнувавши хиткий мир між двома кандидатами. Швидше за все, акція 31 жовтня була ретельно скоординована між деякими занадто амбітними представниками донецької регіональної еліти (які хотіли перебрати владу в регіоні в свої руки і встановити контроль над Донбасом – оскільки Віктор Янукович і надалі керував регіоном через свого ставленика – губернатора Анатолія Близнюка) й керівництвом Адміністрації Президента. Принаймні, від операції виграв у першу чергу Віктор Медведчук, який зумів розбити союз, що намічався між Ющенком і Януковичем.

Ющенко, прибувши до Києва, одразу ж звинуватив Віктора Януковича в причетності до конфронтаційних дій і зриву з´їзду «Нашої України». При цьому Ющенко скористався неперевіреною інформацією й заявив, що до розміщення сумнозвісних бігбордів був причетним один із синів Віктора Януковича (який реально в цій історії не був замішаний). Наступного дня повернувся з Баку Янукович, який мав ще меншу і ще більш перекручену інформацію, ніж Ющенко. Янукович зробив заяву, у якій спростував чутки про причетність сина до акцій у Донецьку й порадив Ющенкові на майбутнє запастися памперсами – якщо в нього ще виникне бажання спробувати відвідати Донецьк. Буквально по гарячих слідах подій Янукович заявив про свій намір балотуватися на пост Президента України.

Мир між Ющенком і Януковичем було зруйновано остаточно...

Наприкінці 2003 року Янукович зосередився на удосконаленні системи влади. Протягом останнього місяця 2003 року прем´єр провів кілька перестановок у Кабінеті Міністрів. 5 грудня у відставку було відправлено віце-прем´єра з питань ПЕК Віталія Гайдука. При чому відставка не аргументувалася і не пояснювалася. Гайдук був відомий завдяки своїй твердій позиції у деяких питаннях, зокрема, в питаннях газотранспортного консорціуму й реверсного використання нафтопроводу Одеса-Броди. Ця позиція різко відрізнялася від позиції російських ділових і політичних кіл, які намагалися нав´язати Україні свою схему співробітництва в енергетичній галузі. Саме тому відставка Гайдука була різко негативно сприйнята багатьма українським політиками - причому в різних таборах.

Незабаром слідом за Гайдуком у відставку пішли міністр економіки і європейської інтеграції (ставленик Віктора Пінчука) Валерій Хорошковський, міністр із питань агропромислового комплексу Сергій Рижук, голова Державного комітету з питань регуляторної політики підприємництва Інна Богословська й міністр промислової політики Анатолій Мялиця. Призначення, зроблені на посади, які вважалися вакантними, здивували багатьох. Віце-прем´єром замість Гайдука був призначений його давній опонент, керівник парламентського комітету з питань ПЕК Андрій Клюєв. На місце Сергія Рижука прийшов представник фракції «Регіони України» Віктор Слаута - ще одна креатура Віктора Януковича. Харків´янин Анатолій Мялиця був замінений на Олександра Неустроєва, який незадовго до цього обіймав посаду голови правління Нікопольського південнотрубного заводу в Дніпропетровській області. Замість ліберала Валерія Хорошковського, який прийшов по квоті "трудовиків" в 2002 році, міністром економіки й з питань європейської інтеграції була призначена людина, якій просто симпатизував Леонід Кучма, - Микола Деркач, що раніше працював у Дніпропетровській області, а потім перейшов на дипломатичну роботу. На місце Інни Богословської прийшов "протеже" Анатолія Кінаха Юрій Авксентьєв. Крім того, були суттєво послаблені позиції керівника Державної податкової адміністрації України Юрія Кравченка, першим заступником якого був призначений Сергій Медведчук - молодший брат голови президентської Адміністрації. Відомо, що Кравченко й Медведчук-старший у багатьох питаннях були антиподами.

З початком 2004 року команда Віктора Януковича суттєво посилилася за рахунок нових людей. Новим прес-секретарем (а згодом – фактично «правою рукою» прем´єра) стає колишня директор української служби радіо «Свобода» Ганна Герман. Цей крок став сигналом для Заходу України: з Януковичем можна працювати. Янукович – це не «уособлення зла». Це – представник українського політикуму, український прем´єр, лідер української партії. Невдовзі у табір Януковича переходить народний депутат Тарас Чорновіл, який порвав із колишнім – нашоукраїнським – оточенням через хамство своїх однопартійців і керівництва «Нашої України». Янукович відвідує Львівщину, де його тепло зустрічають представники львівської інтелігенції. В Інтернеті досі можна прочитати патетичні промови «духовних батьків Галичини» в підтримку українського прем´єра… 12 грудня 2003 року на першому з´їзді Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Союз молоді регіонів України» Янукович виступив з заявою: «Проблеми мови не існує. Ми звикли в побуті обмінюватися думками на тій мові, якою думаємо. А що стосується державної мови, я упевнений, що ми усі повинні дуже добре говорити українською мовою. Я в цьому упевнений».

14 квітня 2004 року під Києвом відбувається засідання фракцій парламентської більшості, на якому біли присутні і представники Адміністрації Президента. Леонід Кучма на засіданні назвав ім´я людини, яку би він бажав бачити висуванцем від влади на наступних президентських виборах. Єдиним кандидатом від влади став Віктор Янукович.

Сьогодні – після того, як минуло чимало часу – Леонід Кучма говорить, що у нього не було іншого вибору, і що це був фактично вибір коаліції. Сам Віктор Янукович у лютому 2004 року заявив: „Якщо більшість висуне мене єдиним кандидатом на наступних президентських виборах, то я подумаю, чи йти мені”. Експерти говорять, що висунення Віктора Януковича було вигідним для Віктора Медведчука, який вважав, що, «підставивши» кандидата від влади на виборах, можна буде легко оскаржити результат, визнати його недійсним, «списати» Януковича у кадровий резерв, а на третій президентський термін провести Леоніда Кучму (це би дало можливість самому Медведчукові продовжити своє перебування при владі). Версій того, чому вибір впав саме на Януковича – багато. Але не варто відкидати головного: Янукович був чинним прем´єром. І якби у Кучми були інші плани, якби він хотів висунути іншого спадкоємця – Тигіпка, Кірпу, Литвина тощо – він міг би провести перестановки у виконавчій владі. Це було не важко. Була можливість у парламенті висловити вотум недовіри уряду – пропрезидентські сили могли зібрати голоси для цього, тим більше, що за місяць перед висуненням Януковича у парламенті було розглянуто другу програму діяльності уряду – «Послідовність. Ефективність. Відповідальність». Її підтримали 239 народних депутатів.

Але економічні показники говорили самі за себе. При планових показниках росту ВВП в 5 – 6% реальний показник становив 9,3% (це дало можливість Європі говорити про українське економічне диво). При запланованих інвестиційних надходженнях в розмірі 1 млрд. доларів було залучено 1,2 мільярда. Ріст експорту зріс на 28% (при запланованих 5%). Зростання заробітної плати у 2003 році становило 22,8% (при запланованих 15%).

За даними соціологів, на цей час позитивно оцінювали роботу Кабінету Міністрів 43%, негативно – 37%. Рівень довіри до Уряду за рік зріс на 25%. Тобто, показники були об´єктивними. Янукович довів, що він вміє розпоряджатися владою. Станом на початок червня 2004 року у Віктора Януковича та Віктора Ющенка був однаковий рейтинг довіри – приблизно по 25%.

На початку травня 2004 року раптово помер Зиновій Кулик – один з найближчих співробітників прем´єра. Кулик очолював «антимедведчуківське» крило в оточенні Януковича, намагався створити професійний штаб, до роботи в якому залучалися б виключно українські технологи. Однак після смерті Кулика керівництво штабом перейшло фактично до рук людей, близьких до Віктора Медведчука. Адміністрація Президента взяла процес підготовки до виборів у свої руки. З Москви було запрошено політтехнологів (деякі з них сьогодні працюють із «дуже демократичними» кандидатами в Президенти). Почала ламатися стратегія виборчої кампанії, пропонувалися нові підходи. Ставши висуванцем контрольованої Президентом та його оточенням парламентської більшості, Віктор Янукович мусів грати по сценарію, написаному для нього як для кандидата на вулиці Банковій. Будучи просто прем´єром України, він міг мати певну свободу у діях і висловлюваннях. Ставши кандидатом у Президенти, він мусів говорити ті рефрени, які для нього готувалися справжніми керівниками кампанії.

Так з´являються антиНАТОвські гасла, питання другої державної мови, питання протиставлення Заходу і Сходу. Янукович, для якого всі ці питання раніше не мали актуальності (він – технократ і не надто полюбляє влазити в гуманітарну сферу), закривав очі на витівки технологів і навіть іноді декларував заготовлені для нього тези. При цьому він щиро вважав, що ці тези не настільки актуальні і важливі у виборчій кампанії. Він вважав, що на перший план має виступати конкретика, реальні цифри і факти, аргументація і апеляція до дій і здобутків. Його опоненти так не вважали.

В пресі починається кампанія, спрямована на шельмування Януковича. Основний акцент робиться на його судимостях: мовляв, чи можна голосувати за людину, яка мала проблеми із законом? «Не допустимо зека до влади!» - писали «демократичні» засоби масової інформації. «Це ж остання війна, це до бою чоловіцтво зо звірством стає!», - цитували Івана Франка впливові «помаранчеві» видання, маючи на увазі під «звірством» Януковича та його оточення. По всій Україні ходили анекдоти про Януковича – насправді переспівані старі жарти про Брежнєва. По селах і містах розповсюджувалася чутка про «донецьких», які ходять і відбирають бізнес у чесних людей, погрожуючи непокірним розправою. Донецьк – стараннями штабу Ющенка – було перетворено на символ бандитизму і безкультур´я (якось забувалося, що Донецьк – це потужний культурний центр, центр освіти і науки). Групи коротко стрижених молодих людей їздили по дорогах України, відбирали яблука та полуницю у бабусь, які торгували біля трас, і при цьому заявляли: «Ми – донецькі!». Так у свідомості громадян почав творитися образ Януковича як негативного персонажу.

Хоча сам Янукович постійно підкреслював: «Я не буду займатися чорним піаром. Я не проросійський і не проамериканський – я проукраїнський політик». Ці заяви на фоні ефектних антидонецьких шоу не сприймалися.

6 липня 2004 року на з´їзді Партії Регіонів у Запоріжжі Віктора Януковича офіційно було висунуто кандидатом на пост Президента України. Починалася виборча кампанія.

Днем раніше на Співочому полі у Києві було висунуто в Президенти Віктора Ющенка. Стало зрозуміло, що основна боротьба на виборах розгорнеться між цими двома кандидатами.

12 липня з´являється виборча програма Віктора Януковича «Працююча країна – надійне майбутнє!».

В ході виборів обоє кандидатів зробили ставку на власний «ядерний» електорат. Ющенко активізував свою діяльність в основному на Заході України і в Центрі, Янукович – на Сході і на Півдні. Сили були приблизно рівними і зростання рейтингів відбувалося синхронно.

Кампанія була доволі напруженою. Практично весь час кандидатам доводилося працювати у регіонах. При цьому Януковичу доводилося ще й керувати економікою України – він був чинним прем´єр-міністром.

Керівником штабу Віктора Януковича погодився бути Сергій Тигіпко, який на час виборчої кампанії склав повноваження керівника Національного банку України. Виконуючим обов´язки Голови НБУ став 30-річний Арсеній Яценюк – колишній міністр економіки Автономної Республіки Крим.

У вересні 2004 року, під час відвідин Івано-Франківська Янукович став жертвою витівки одного зі студентів, який кинув у прем´єра яйце. Прем´єр втратив свідомість. Спрацювала реакція: кожного дня прем´єру доповідали, що його життя перебуває під загрозою, він може стати жертвою замаху. Всі пам´ятали події 1999 року, коли вибуховий пристрій було кинуто в Наталю Вітренко. Опоненти Януковича вирішили побудувати решту кампанії на висміюванні «велетня на глиняних ногах», який впав, злякавшись яйця.

Однак результати першого туру виборів показали, що Ющенко і Янукович прийшли до фінішу практично з однаковим результатом. 39,9% виборців віддали свої голоси за Ющенка, 39,26% - за Януковича. Розрив був на рівні менш, ніж 1%.

Янукович готувався до перемоги. Він проводив зустрічі і поїздки. 12 листопада 2004 року Янукович був присутній на зустрічі президентів Росії та України, присвяченій підписанню угоди про паромну переправу між двома країнами. Засоби масової інформації розцінили поїздку Володимира Путіна в Керч як підтримку Кремлем Віктора Януковича.

Напередодні другого туру виборів відбулися гострі дебати між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем. Більшість уявляли, що Віктор Ющенко в ході дебатів легко впорається зі своїм опонентом: Ющенко славився своїм красномовством та вмінням довго і безупинно говорити на різні теми. Янукович був людиною маломовною, без особливих задатків до ораторського мистецтва. Однак очікування глядачів перевершили будь-які сподівання. Янукович вчисту розгромив Ющенка в ході дебатів. Такого напору та жорсткої аргументації від чинного прем´єра не очікував ніхто.

21 листопада 2004 року відбувся другий тур виборів Президента. За даними Центрвиборчкому, Віктор Янукович виграв вибори, отримавши підтримку 49,46% голосів виборців. За Віктора Ющенка проголосували 46,61% громадян України. Лідери опозиції – Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко – не визнали результати виборів, заявили про фальсифікації і закликали своїх прихильників вийти на Майдан Незалежності – на знак протесту.

Наступного ж дня на Майдані зібралося кілька десятків тисяч чоловік. Структура Майдану була ретельно продуманою. Ядро Майдану становили учасники мережевих проектів, що пройшли через ви шкільні табори за участю іноземних інструкторів. Тут була своя ієрархія, свої польові командири, коменданти, організатори. Друге коло – це люди, які стихійно приєднувалися до учасників акції, приїздили з усієї України, ставили свої намети, намагалися допомагати теплими речами, їжею, грішми. Третє коло – це молодь, яка йшла на Майдан лише тому, що «було модно». Вони сприймали Майдан як розвагу, як таку собі дискотеку.

Сам Майдан ділився на велетенську багатотисячну юрбу і на Трибуну, на якій стояли лідери опозиції та найближчі соратники Віктора Ющенка. Якщо Майдан вимагав демократичних перетворень і руйнування старої Системи, переходу на європейський шлях розвитку, подолання корупції та бюрократії, то Трибуна ставила єдину мету –приведення Ющенка до влади і заміна старих управлінців новими – без радикальних суспільних змін. Трибуну цікавила автоматична зміна влади. За влучним висловом одного з політологів, це був бунт мільйонерів проти мільярдерів – з метою перетворення мільйонерів на мільярдерів.

Янукович та його оточення були не готові до такого повороту подій. Тим більше, що Адміністрація Президента самоусунулася – мовляв, Вікторе Федоровичу, ви кандидат в Президенти, ви й розбирайтеся. Оточення Януковича визнало його легітимно обраним Президентом. Вітальну телеграму Януковичу прислав Володимир Путін. Глави інших держав деякий час утримувалися від визнання Януковича Президентом.

Донецькі шахтарі та представники східних та південних областей України, в яких основні голоси було віддано за Януковича, також прибували в Київ, де намагалися скликати альтернативний Майдан. Ворожнечі між двома Майданами не було – кожен Майдан захищав свою правду і своє майбутнє. Одні під помаранчевими, другі – під біло-блакитними прапорами.

28 листопада 2004 року Віктор Янукович вирішив апелювати до еліт Сходу України. У місті Сєвєродонецьку Луганської області відбувся з´їзд представників місцевого самоуправління, де Януковича сприймали як законно обраного Президента, а окремі учасники закликали у випадку невизнання Януковича Президентом на загальноукраїнському рівні проголосити автономну Південно-Східну республіку в складі України. Прихильники Віктора Ющенка визнали ці дії сепаратистськими – і пішли на ще більший (з точки зору права) злочин: узурпацію влади. Група депутатів від опозиції вирішили привести Віктора Ющенка до присяги у стінах Верховної Ради – без президентських виборів, без легітимно затверджених результатів голосування.

8 грудня настав час компромісу. Парламентська більшість погодилася на повторне голосування другого туру. В обмін було отримано зміни до Конституції, які суттєво обмежували президентську владу в країні. Перевибори («третій тур») було призначено на 26 грудня 2004 року.

Леонід Кучма спершу наполягав на незаконності переголосування, а потім – під тиском Заходу та опинившись перед загрозою переростання мітингової стихії в криваву революцію – погодився визнати результати третього туру.

Януковича починають залишати – один за одним – його соратники. Сергій Тигіпко відмовляється від виконання функцій керівника штабу і на його місце приходить Тарас Чорновіл. Чимала кількість членів СДПУ (о) кинулися домовлятися з Віктором Ющенком. Політтехнологи, що так активно радили Януковичу в ході виборчої кампанії, покинули Україну і виїхали в Росію. Кучма та Медведчук також самоусунулися. Янукович залишився один на один з необхідністю боротися до кінця.

Наприкінці грудня Янукович звернувся до Віктора Ющенка з заявою про необхідність спільної боротьби з кучмізмом. Відповіді не надійшло.

26 грудня – за результатами «третього туру» виборів Віктор Янукович отримав 44,2% голосів, Віктор Ющенко – 51,99%. Прихильники Януковича намагалися оскаржити результати у Верховному Суді, надали десятки тисяч доказів фальсифікації виборів і тиску на виборців. Однак ці докази було проігноровано. Рішення про те, що влада має перейти до рук Ющенка, було прийнято задовго до формального голосування…

Янукович визнав поразку і 31 грудня 2004 року написав заяву про відставку з поста прем´єр-міністра. Обов´язки прем´єра було покладено на Миколу Азарова. 5 січня Президент Кучма прийняв відставку Януковича. З цього часу Янукович і Кучма більше не спілкувалися. Янукович вважав себе глибоко ображеним позицією Кучми і тим, що оточення колишнього Президента хотіло використати прем´єра , а потім просто покинуло його напризволяще.