«Кульгава качка» Конституції

Печать

Не так часто президент Ющенко дає привід не для гніву чи іронії. Його виступ у ВР цього тижня викликав абсолютно інакше почуття, ніж останнім часом, – це була надихаюча промова національного лідера, логічна й сповнена віри в доречність саме таких слів і у свій народ. Послання було на диво чітким – необхідність жорстких і непопулярних реформ, робота на результат, самообмеження, конструктивізм відносин замість розгойдування протиріч тощо.

Краще пізно, ніж ніколи. Так, Вікторе Андрійовичу, – пізно. Але добре, що ви це робите. Буде що написати у біографічній довідці в Вікіпедії. Бо, поклавши руку на серце, дотепер мало вірилося в якийсь більш-менш конструктивний кінець його президентського строку.

Песимізм відносно дій та особи президента невипадковий. Надто багато з обіцяного не зроблено. Ющенко, не вагаючись, називають «кульгавою качкою» – причому здебільшого нещодавні прихильники. А колишні «любі друзі» не мають міри, наввипередки спішать сильніше копнути свого нещодавнього годувальника. Однак суспільні настрої не вічні, вони міняються.

Оприлюднення власного варіанту Конституції – сильний крок. Плюс один – як пишуть у блогах. Тепер не важливо, яким буде результат обговорення, глава держави повернув собі диригентську паличку. Він знову стає центром політичного процесу. Більше того, має всі можливості шантажувати політичний клас апеляцією до можливості ухвалення Основного закону на референдумі. Останнє – перший крок всіх авторитарних чи спраглих до цього правителів, які, крім безмежної і безкінечної в сенсі тривалості влади, люблять посилатися на священне право народу бути єдиним джерелом влади і таке інше.

Так робили Олександр Лукашенко, Сапармурат Ніязов і Леонід Кучма. Останній навесні 2000 року навіть провів через референдум низку рішень, однак спочатку не зміг імплементувати їх у законодавство, а потім вже й не повертався до цього. Навіщо? Коли й так гарантії недоторканності в Україні наступники усно видають своїм сановним попередникам. І зауважте – слово це, на відміну інших випадків, тримають міцно.

Звісно, Ющенкові тепер нікуди не подітися від істеричних вигуків на кшталт «справа Кучми живе й перемагає». Інша річ – й історія його розсудить – він не Леонід «ракетчик» Данилович, і не має ні легіону наступників, ні темників, ні зятя-мільярдера, ні, слава богу, оприлюднених плівок Мельниченка чи «висяка», подібного на справу Гонгадзе.

Неважко спрогнозувати, що бажаючих допомогти «кульгавому пасічнику» без рейтингу, без ексклюзивного адмінресурсу і навіть без власної фракції в Верховній Раді не буде. Тож, доля конституційних змін не є оптимістичною. Але це сигнал.

І, думаю, ті, кому він адресований, цей сигнал почули. Передусім це політичні еліти областей, мери міст і бажаючі ними стати – їм пропонують, майже за раннім Єльциним, «беріть стільки влади, скільки понесете». Збільшення ваги місцевого самоврядування, виконкоми замість держадміністрацій, скасування пропорційної системи на місцевих виборах – отже, можливість створення регіонально-іменних, а не загальнонаціональних виборчих списків є привабливою пропозицією «подумати» для міських голів і поки що призначених губернаторів. Можливість не залежати від волі Секретаріату та уряду й стати «вічними», – гарна спокуса.

Є ще одна ідея щодо того, навіщо Ющенкові саме в такий незграбний і, м’яко кажучи, безперспективний з точки зору реалізації спосіб звертати на себе увагу. Він пропонує себе як модератора різних груп і VIP-персон, яким у рівній мірі не хочеться одного дня прокинутися в державі, президентом якої є Юлія Тимошенко чи Віктор Янукович. Ющенко грає на випередження, пропонуючи регіонам себе як партнера, лобіста бажаних для них змін у законодавстві. Між рядків його послання Верховній Раді читаємо: Юля вичавлює з вас останні копійки, а моя місія – дати вам свободу, тобто податкову плюс адміністративно-територіальну реформи…

Віктор Андрійович перехоплює ініціативу. Правда, час, який він вибрав, не найкращий. Але кращих днів для президента, з огляду на невідворотність наближення виборів, попереду вже й не буде.

Наче президенту хтось розповів історію про Рабиновича, якого викликали до КДБ і запропонували написати листа ізраїльському братові, якого багато років не бачив. Герой анекдоту слухняно сів і написав – «Дорогий Ізю, багато років ми не листувалися. Так от, я знайшов час і місце написати тобі листа…».

Печать
Читайте в разделе
Анонс
Выбор читателей