ГлавнаяЭкономикаБизнес

Книга: "Запланований хаос" Людвіга фон Мізеса

Слово класика про коріння тоталітаризму.

Александр Вальчишен Александр Вальчишен , руководитель аналитического отдела ООО "Инвестиционный Капитал Украина" (ICU)

Досить випадково книжка "Запланований хаос" ("Planned Chaos"), що вперше вийшла друком у 1947 році, потрапила до бібліотеки ICU (автор - керівник аналітичного відділу цієї інвесткомпанії, - ред.) цього року.

Але одне з головних вражень від її прочитання таке: цю книжку слід викладати у школах та вищих навчальних закладах України, давати на обов’язкове прочитання учням і студентам. І не лише тому, що її автор народився та виріс в Україні, а й тому, що її інтелектуальна цінність є беззаперечною. Ба більше, думки автора, ми вважаємо, мають відлуння у сьогоденні України.

Людвіг фон Мізес (1881–1973) є всесвітньо відомим економістом із так званої Австрійської школи і залишив по собі гранітний спадок інтелектуальної думки, що пропагує економічний лібералізм або, іншими словами, ринковий капіталізм із мінімальним втручанням держави.

Слід відзначити, що ідеї Австрійської школи економістів у свій час програли інтелектуальну конкуренцію з так званою Кейнсіанською школою, яка пропагує широко застосовуваний "керований капіталізм", де втручання держави в економічні процеси подекуди стає досить істотним.

Отже, повертаємося саме до книжки, якій присвячений цей блог. Її назву можна перекладати як "Запланований хаос" чи, можливо, "Хаос від планування". Саме ці два слова є квінтесенцію думок (інколи дуже гострих та відвертих і досить неочікуваних для нас, хто ще навчався за радянських часів та поглинав науку за формулярами з Москви), висловлених на 80 сторінках книжки щодо суспільних подій, які автор спостерігав у той буремний період – від початку Першої й до закінчення Другої світової війни. Імперії, монархи, уряди, народи гинули тоді від шквальних економічних криз, революцій, геноцидів, війн. Водночас, у тій чи іншій формі провідники найбільших країн світу від Європи до Америки, деякі з яких перетворювалися на диктаторів, вдавалися до урядового втручання (інтервенцій) в економічні процеси.

Мізес нещадно розвінчує таку політику втручання, або "інтервенціонізму", в економіку як приречену на карколомний провал. Він виділяє так звані малі (локалізовані) та великі (системні) втручання.

До перших – малих, або локалізованих, методів втручання –— автор зараховує намагання влади вмонтувати в економіку елементи соціальної справедливості, такі як субсидії, контроль за цінами, мінімальний рівень зарплатні. Усі вони, як жваво доводить автор, врешті-решт виявляються марними та суперечать меті, яку влада хоче ними досягнути.

Ось, наприклад, його ставлення до державних субсидій: "Основний принцип ринкової економіки, якому підкоряються як приватні, так і державні підприємства, полягає у тому, що такі економічні суб’єкти змагаються за прибуток або щонайменше прагнуть уникнути збитків". Але, за словами Мізеса, якщо "уряд втручається, намагаючись підтримати певне підприємство (або, іншими словами, прибрати його залежність від змагання за прибуток) державним коштом, тоді єдиним наслідком цього є перекладання такої залежності на інших суб’єктів". І це все через те, що "такі субсидії для підтримки доводиться вилучати з якихось інших суб’єктів".

Другий яскравий приклад – щодо державного контролю над цінами. Тут Мізес не залишає можливості для іронії: "Багато людей [до Другої світової війни] були зачаровані безпідставним успіхом Німеччини у питанні контролю за цінами". Але "єдине, що потрібно, це бути такими ж брутальними та безжальними, як нацисти, і тоді ви досягаєте успіху [контролі за цінами]". Загалом "коли уряд намагається контролювати хоча б частину цін, то це спричиняє тільки одне, що всі без винятку громадяни розглядають це як безглуздя та як дію, що суперечить меті. Далі лише хаос та суспільні безлади".

Інший приклад втручання, що суперечить меті, – це встановлення мінімальної зарплатні. Якщо уряд її "фіксує на ринковому рівні, то це даремний крок. Але якщо на рівні, вищому за ринковий, то результатом є перманентне безробіття серед більшої частини потенційної робочої сили".

До других – великих, або системних, методів втручання – автор зараховує амбітніші й тому відверто брутальніші суспільні "експерименти" щодо розбудови соціалізму в більшовицькій Росії та нацистській Німеччині.

Російський (або марксистський) соціалізм започатковувався як бюрократичний соціалізм, де економічні суб’єкти перетворюються на департаменти уряду, так само як армія, флот або поштова служба. Усі робітники перетворюються на єдину армію працюючих, що підкоряються лідерові країни. Варіант соціалізму в нацистській Німеччині (Zwangswirtschaft, або примусова економіка) зберігає ознаки капіталізму тільки у номінальному вигляді, й водночас влада вказує, що потрібно виробити підприємствам.

Мізес рясно наводить паралелі між Росією та Німеччиною і з часом, після наступної паралелі стає зрозуміло, що таким чином вибудовується логічний ланцюжок. Адже автор розглядає ці два експерименти з розбудови тоталітарних систем з ознаками соціалізму як споріднені, що переймали (найбільш негативний) досвід один в одного, входили у політичний альянс проти країн Заходу, допоки не зіткнулися між собою у Другій світовій війні. Ленін, Сталін та Гітлер на сторінках книжки характеризуються епітетами не вище за людей, що одержимі жадобою до влади, поширення терористичних методів управління суспільством, безмежного насилля над людьми, пригнічення їхньої волі.

Фото: pixanews.com

Він доводить, що гітлеризм та нацизм не були чимось випадковим у суспільному житті Німеччини, а дозрівали на живучому ґрунті економічної та політичної кризи в цій країні. Але, пише Мізес, німецькі нацисти отримали натхнення щодо узурпації влади в країні саме на прикладі "успіху" у цій справі Леніна, який розгорнув цілу машину масових знищень та підкорення диктаторові на теренах колишньої Російської імперії. Далі Сталін підхопив цей рух і був так само "успішним" в експлуатації "терористичного режиму" щодо власних громадян. "Успіх" Сталіна, мовляв, у тому, що він був піонером повернення у суспільне життя найгірших методів класового управління та експлуатації: "новий правлячий клас, що складався з близько 10% населення, жорстоко гнітив та використовував колосальні маси трудового пролетаріату". Щодо нацистів, то Мізес доводить, що вони "швидко перейняли радянські методи". Фактично "вони імпортували з Росії: однопартійну систему, перевагу партії над суспільством, верховну позицію секретних служб, концтабори, пропаганду, адміністративне страчення та ув’язнення всіх опонентів, винищування сімей та рідних підозрюваних і політичних емігрантів, організація афілійованих партій за кордоном та їх використання для тамтешньої підривної роботи, шпіонажу та саботажу, використання дипломатичних і консульських служб для збурювання революцій та багато інших практик". Отже, "Гітлер не був засновником нацизму", пише Мізес, "він був його продуктом".

Також, окрім нацистської агресії, автор книжки наводить щедру критику російської агресії, яка на той час мала багато схожого з нинішньою агресивністю Росії. Мізес пише: "Часто журналісти та політики як у самій Росії, так і за її межами пояснюють агресивність Росії як звичне піклування про самооборону" (що сильно нагадує риторику Кремля про розширення НАТО та загрозу із Заходу). Але ще тоді Кремль нав’язував ідею, що "Росія має невід’ємне право домагатися, щоб її сусіди – і так само сусіди її сусідів – були керовані дружніми, суто комуністичними урядами". (За аналогією, тепер Кремль вимагає від Заходу, щоб в Україні був ідеологічно дружній до нього уряд.) Крім того, тогочасна Росія отримала від Мізеса таку характеристику: "Росіяни не гають ні дня, ні ночі, готуючи безлади у кожній країні". За часів Леніна "комуністична Росія не шкодувала зусиль, щоб реалізувати його ідею про ширення пролетарських революцій усім світом". За часів Сталіна, "захоплюючи наступну країну, [кремлівські] комуністи виправдовували свою агресивність як акт самозахисту від "фашистів"". З часом стало зрозуміло, що їхні зусилля марні. Нині Україні слід довести, що сучасна агресія Кремля має ті самі високі шанси, щоб опинитися на смітнику історії.

Книжка Мізеса справді варта для читання. Адже автор дуже яскраво доводить, що тоталітаризм у будь-якій формі, навіть коли він прикривається добрими намірами, врешті-решт призводить до неприпустимого насаджування плану лідера, що несе з собою крайні форми насильства, занепаду, хаосу.

До речі, Людвіг фон Мізес народився 1881 року у Львові в єврейській родині інженера, який будував залізницю у східних частинах Австро-Угорською імперії. Біографи Мізеса часто-густо вказують, що його світогляд увібрав усе тогочасне розмаїття "рідної Галичини" [1] і він розумівся на українській мові [2]. І хоча чисельні біографи Мізеса не асоціювали його місце народження й дошкільного зростання з Україною, сам Людвіг фон Мізес у своїй книжці "Planned Chaos" звертається до країни свого народження одним словом – Україна, хоча вона й перебувала тоді у складі радянської імперії.

На превеликий жаль, у Львові є лише невелика пам’ятка про автора у вигляді меморіальної дошки, що встановлена на будинку, де у свій час проживала родина автора, за кошти громади. Інтелектуальна спадщина автора настільки колосальна, що місто Львів, на нашу думку, просто зобов’язане мати музей на його честь. Залишається сподіватися, що підприємливі львів’яни відкриють хоча б стилізовану кав’ярню. Україна мусить знати своїх великих нащадків.

Корисні лінки:

[1] Mises: The Last Knight of Liberalism by Jörg Guido Hülsmann

[2] The Cultural Background of Ludwig Von Mises by Erik Ritter von Kuehnelt-Leddihn

PS Вперше блог з'явився на сайті ICU.

Александр Вальчишен Александр Вальчишен , руководитель аналитического отдела ООО "Инвестиционный Капитал Украина" (ICU)