ГлавнаяКультура
Спецтема

Лучшие фильмы года по версии героев "Шорт-листа"

Начиная с конца апреля этого года, “Шорт-лист” сделал 15 выпусков: украинские зрители смогли посмотреть 15 украинских фильмов - игровых, анимационных и документальных, короткометражных и не очень.

В конце года мы логичным образом решили подвести итоги и попросили всех участников проекта рассказать о лучших фильмах, которые им довелось посмотреть в 2016. Кто-то выбрал один фильм, кто-то пару-тройку, но, тем не менее, это любопытные списки для тех, кто хочет сверить свои впечатления с итогами украинских кинематографистов.

Мирослав Слабошпицкий

Фото: Кинопоиск

“Прибытие” Дени Вильнева. “Это новый Кубрик, и вообще самое интересное, что есть сейчас в кино, как мне кажется”.

“Она” Пола Верхувена. “Возвращение режиссера со всем тем, за что мы его так любим”.

“Человек-швейцарский нож” Дэниела Шайнерта и Дэниела Квана. “Тут все понятно: этот фильм - большая радость”.

Нариман Алиев

Кадр из фильма "Сьераневада"
Кадр из фильма "Сьераневада"

“Сьераневада” Кристи Пуйю

Безупречные мизансцены, отличный актерский состав и, конечно же, сценарий. Это фильм о простой семье, которая собралась помянуть отца. Фильм длится почти три часа, и в какой-то момент ты уже не можешь его смотреть, думая: “Боже, как мне надоели все ваши проблемы, оставьте меня в покое”. Появляется ощущение, будто я нахожусь на настоящем застолье вместе со своей семьей. В этом, наверно, и есть главная прелесть этого фильма: ты становишься частью этой семьи. Может быть, не самой лучшей, но родных ведь не выбирают.

Филипп Сотниченко

Кадр из фильма Я, Дэниел Блэйк
Фото: Артхаус Траффик
Кадр из фильма Я, Дэниел Блэйк

1. "Я, Дэниел Блэйк" Кена Лоуча

Работа, признанная в Каннах лучшей, автоматически попадает в список фильмов, которые нужно посмотреть. Многие говорят, что председатель жюри этого года Джордж Миллер своим решением наградить именно эту ленту, скорее, выразил сочувствие рабочему классу, чем оценил кинематографичность высказывания. Но фильм Кена Лоуча, в котором маленький человек сталкивается с системой, словно на камне высекает в сознании зрителя, на первый взгляд, очевидную, но очень показательную разницу между человеком и собакой.

2. "Ученик" Кирилла Серебренникова

Я никогда не относил себя к почитателям творчества Кирилла Серебренникова, но все его фильмы, особенно «Постельные сцены», оставляли ощущение не зря потерянного времени. «Ученик» - очередная интересная и профессиональная работа автора со всеми элементами его почерка, от позаимствованной сценографии у театра до сложных длинноплановых мизансцен. Фильм охватывает сразу несколько проблем. Кажется, что он обо всём. О религиозном фанатизме, об устаревшей образовательной системе, о гомофобии; даже портрет нынешнего президента страны висит на стене в школе, где происходят события, являя собой уже и так для всех очевидный образ слепого и обманутого общества. Фильм красивый и умный, но как по мне, единственный его недостаток – это желание быть актуальным и универсальным, затронуть все современные темы и оформить их с помощью вечной библейской притчивости. Невыполнимая задача.

3. "Франкофония" Александра Сокурова

Художественная стилизация Сокурова - ни что иное, как его очередное признание в любви искусству, где в форме авторского исторического экскурса можно узнать много нового. Это киноэссе про бесценную коллекцию Лувра в годы немецкой оккупации, в котором аудио-визуальная составляющая насыщена всяческими интересными деталями, а сюжет изложен довольно лапидарно.

Сергей Мельниченко

Кадр из сериала "Оставленные"
Кадр из сериала "Оставленные"

Из последних фильмов, которые оставили след и задали огромное количество вопросов и поразили своей эмоцией, выделю два (оба не являются анимационными):

1. "Орда" Андрея Прошкина (2012)

Сказка или легенда плотно вплетенная в суровую реальность, никаких мертвых гуталиновых персонажей, как будто подглядываешь чью-то историю. Сразу про всЁ, кони люди смерть сомнения волшебство, без запятых.

Как сказка, безукоризненно мудрый, как жизнь беспощадный. После фильма - больше вопросов, чем ответов. Конечно есть и "пичалька", идеологическая составляющая, но это присуще всем российским фильмам. Однако эта деталь с лихвой компенсируется.

2. "Оставленные" (Leftovers) - сериал, 2014 (3 сезона)

Нестандартная идея (близкая научной фантастике) завораживает с первых секунд, дальше больше, начинается прекрасное,  необыкновенный трип в глубину человеческих переживаний, столь важной для нас проблемы определения своего места в группе себе подобных. По сути, это фильм про секты, в которые мы вступаем или создаем. Сопереживание актерам, каждая судьба волнует и захватывает. Как у Миядзаки нет плохих персонажей, добро и зло и здесь всегда шагают в обнимку.

Смотрел взахлеб, с перерывами на еду и покурить, последнее много и часто, одна из сект сделала из этой простой процедуры целый символ немого протеста. И, естественно, бесконечно убивающий великолепный саундтрек (композитора Макса Рихтера), который оставляет очень долгое послевкусие.

P.S. Смотрите и слушайте красивое кино.

Валентин Васянович

Фото: www.geyrhalterfilm.com

“Homo Sapiens”, реж. Ніколаус Гейрхальтер

Фільм Homo Sapiens – це документальний атракціон, який відсилає глядача в майбутнє і дає йому можливість спостерігати сумний фінал цивілізації. Гіпнотизуючі постапокаліптичні картини сприймаються одночасно і зловісно, і гармонійно. Людина, яку ми бачимо в кадрі тільки на фресках, виглядає як міфічний герой, який збудував цей світ, але сам кудись зник. Чудове антропологічне дослідження без жодної людини в кадрі”.

Роман Бондарчук

Фото: opencitylondon.com

1. “The Dazzling Light of Sunset” Саломе Яши. Провінційна телестудія в Грузії знімає новинні сюжети з життя свого містечка. Режисер Саломе Яши складає з цих сюжетів цілий епос. Конкурси краси, весілля, політичні дебати, які незмінно закінчуються розпиванням чачі всіма учасниками, танці та багатоголосні співи. Фільм, у якому людяність, наївність і живописна краса переплелися з ритуалами й розповідають про сучасну Грузію практично усе. Як хороше грузинське вино.

2. “Море у Вогні” Джанфранко Розі. Абсолютно величний фільм про італійський острів Лампедуза, куди добираються біженці з Північної Африки. Звичайні рішення, від яких нічого не чекав (як інтерв'ю доктора за комп'ютером), - проймають до сліз. Працюють усі найдрібніші деталі - золоті плащі на худих, змерзлих, темношкірих тілах. Погляди в камеру такими очима, які неможливо забути ніколи. Емігрантський реп, який народжується тут і зараз - просто у черзі. Одна з героїнь - італійка - відпрацьованими рухами застеляє ліжко. Розрівнює кожну складочку, доводить його до досконалого вигляду. Поки вона це робить, приходить розуміння, що затишок - це те, чого інші люди можуть просто ніколи не мати.

3. “Головна роль” Сергія Буковського. Дорослий син знімає фільм про свою маму. Питає про те, про що в дитинстві не питають, і про що батьки відповісти, як правило, не готові. Автор читає записки від матері, які вона лишала йому, йдучи на роботу, і перетворює їх на щоденник епохи, з якого розумієш - у що вдягалися, що їли і навіть як виражали свої почуття ці люди. Надзвичайно теплий і близький портрет двох рідних людей, після якого хочеться обійняти батьків. І називати дітей ніжними іменами.

Дмитро Сухолиткий-Собчук

Кадр из фильма "Браво!"
Фото: bigworldpictures.org
Кадр из фильма "Браво!"

“Безбожниця” Раліци Петрової

Потужне кіно, безжальний світ, і безжальний спосіб "виживання" головної герої змушує сумніватись в тому , що такі умови здатні викликати співчуття до ближнього. Тільки всупереч всьому, проростає щось справжнє і живе в заскарузлій і сухій душевній пустелі. Весь фільм - це "моя чашка чаю". Достовірна реальність, якій довіряю і "віддаюсь в руки її".

“Браво!” Раду Жуде

Завжди цікаво дивитись історичне кіно, якщо воно зроблене з такою буденною скрупульозністю. Кіно наповнене простим звичайним існуванням персонажів, без надриву пафосу та патетики.

Маша Кондакова

Кадр из фильма "Капитан Фантастик"
Фото: www.newyorker.com
Кадр из фильма "Капитан Фантастик"

1. "Я, Дэниел Блейк" Кена Лоуча и "Капитан Фантастик" Мэтта Росса

Я ставлю эти две картины вместе, потому что они задели меня до глубины души.

"Я, Дэниел Блейк" - социальная драма, где поднимаются опросы чести, достоинства, уважения, которые не купишь за деньги. Глобализация системы, в которой никому нет дела до этих чувств.

Можно сравнить эту систему ценностей с системой в фильме "Капитан Фантастик", которая у главных героев гораздо выше, той что им предлагает общество.

Мне нравится, что главные герои этих картин не собираются менять мир или мстить кому-то за свои трудности. Они просто не позволяют вытереть об себя ноги тем, кто имеет мнимое превосходство.

2. "Тони Эрдманн" Марен Аде

Блестящая трагикомедия. Я косвенно знакома с создателями фильма и искренне рада его успеху.

После сцены пения главной героини я аплодировала, сидя в кинозале в слезах. При такой свободе фантазии, как у режиссера, поражает реалистичность фильма. И конечно, не обошлось без главной дилеммы - между гонкой за местом под солнцем во внешнем мире и вечными ценностями.

К тому же, режиссер – женщина, которая выиграла впервые в истории главную награду европейской киноакадемии.

3. "Море в огне" Джанфранко Рози и "Сафари" Ульриха Зайдля

Эти два документальных фильма потрясают: один своей абсурдной жестокостью ("Сафари") и второй своим изысканиями в метафоре при суровом реализме ("Море в огне").

Юрій Грицина

З 2016 в українському кіно запам'яталися три фільми, зняті трьома людьми. Їх поєднує те, що вони говорять про нову реальність України після Майдану, не намагаючись якось пояснити її, і те, що всі автори цих фільмів були одночасно і режисерами, і операторами, і сценаристами. Фільми створені без підтримки держави чи продюсерів; створені просто тому, що неможливо було не працювати з тим матеріалом реальності, який став доступним цим режисерам. Ці фільми залишаються непомітними, щоб ще сказати своє слово у майбутньому.

“Летовище” (Єгор Трояновський, 2015)

Єгор Трояновський зазняв один день під Донецьким аеропортом, 16 січня 2015 року. Це чи не найточніший фільм про АТО, який уникає всього того, що робить інші фільми на цю тему такими популярними серед глядачів. У фільмі немає сентиментальності, символізму, репортажної сенсаційності. Немає екшену і надшвидкого монтажу. Немає спогадів учасників того, що не встигла побачити камера. В першу чергу фільм вражає точним відчуттям часу і бездоганно підібраним ритмом. Основна частина війни - очікування. Камера Трояновського не бере участі у головній події - обороні Донецького аеропорта. Проте уважно вдивляючись у паузу, яка утворилася на межі цієї події, вона вхоплює відчуття війни. Голоси, звуки, кольори, ніч, зима. Цього фільму могло б не бути. І тоді б ми всі були трішечки бідніші.

“Володя” (Пьотр Армяновський, 2014)

Активіст Євромайдану Пьотр Армяновський (псевдонім) зазняв підлітка на тлі перших перемог сепаратистського руху у Донецьку. Володя перетворюється на нашого гіда гущиною людей, які говорять і не можуть зупинитися. Це не відсторонене спостереження, це - занурення. Володя не бере інтерв'ю, бо й сам готовий говорити речі, які можна почути від його співрозмовників. Спостерігаючи за ним, ми ніяк не можемо зрозуміти, чи він грає якусь дотепну роль чи всерйоз висловлює свої переконання. Ніяк не перешкоджаючи молодечому артистизму Володі, Армяновський тільки підкреслює ірреальність тих подій.

Фільм не мав фестивального успіху ані за кордоном, ані в Україні. І тут, і там значно більш затребуваними виявилися фільми з чіткими маркерами добра і зла, репортажною емоційністю. Не покидає враження, що саме небажання Армяновського якось прокоментувати те, що ми бачимо на екрані, зробило його фільм неможливим для показу на фестивалях України. В листопаді 2016 миколаївські студенти звернулися в СБУ у зв'язку з показом документального короткометражного фільму Олексія Радинського ''Люди, які прийшли до влади''. ''Каждый из нас слышал, читал и видел, что было на Донбассе, но сейчас показывать то, что говорили жители и происходило там, совсем неуместно'', - заявили студенти. Можна лише здогадуватися, наскільки небезпечним видавався фільм Армяновського у 2014.

“Сьорч” (Саша Протяг, 2016)

Відеограф Саша Протяг зняв своїх друзів та свої думки у Маріуполі. Це фільм про життя. Про мистецтво посеред життя. Якби треба було виправдовувати існування цього фільму, то можна було б сказати, що він про два роки арт-активізму у Маріуполі. Але скоріше це фільм про молодість, а молодість не потребує виправдань і причин.

Мистецтво в фільмі Протяга живе посеред безмежних незрозумілих просторів, безумства випадкової буденності. Воно не намагається перемогти ці простори і випадковості, воно примиряється з ними. Для того, щоб зрозуміти, що це - монолог, діалог, нам потрібен час.

І час це саме те, чого вдосталь в Маріуполі, цьому головному місті України, міфологічному топосі без призначення.