ГлавнаяКультура

Книга року BBC-2016: Людожери, заслужені учительки і мономаніяки

Їх всього три – більш-менш визначних премій для художньої прози української мовою. Не проти ночі згадана Шевченківська, "ЛітАкцент року" і Книга року BBC. Вони не просто картографують прозу за минулий рік, а претендують задавати тон у літературі на роки наступні. В ідеалі: відзначати взірцеві тексти в актуальному літературному процесі.

Книга року BBC сьогодні оголосить свого лауреата. 2015-го переміг збірник оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінґ Голлов». Потішилися відзнакою для малої прози – цього року до короткого списку увійшли тільки романи: Капранових, Макса Кідрука, Мирослава Лаюка, Тані Малярчук і Ярослава Мельника.

LB.ua підготував огляд короткого списку Книги року BBC, щоб разом здогадатися, чи не стане бува книжкою року роман про канібалів.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик

Фото: ВВС Україна

У чому премію ВВС не звинуватити, так це у передбачуваності. До її довгих списків потрапляють твори несподівані. Система відбору напевне ґрунтується на широких математичних розрахунках; із тієї галузі математики, де обжилася «теорія випадкових процесів». І короткі списки природно непередбачувані, і книжка-лауреат становить інтригу аж до моменту вручення.

2016-й в цьому плані побив рекорди. Більшість передбачає пряму конкуренцію між романами Малярчук і Лаюка з наступною перемогою Малярчук (мене ця версія тішить). Але, як і дехто з читачів-скептиків, я приречено очікую, що книжкою року може стати роман Мельника. Та можна ж ще курйозно потішитися: ану це буде «цеглина» братів Капранових! Мало хто розглядає всерйоз у такому статусі прозу Кідрука. Хіба що журі премії зробить «сюрприз-так-сюрприз», на що воно в принципі здатне.

Всі п’ять номінантів у короткому списку – жанрова проза: містичний трилер, епопея, сатиричний роман, байопік, антиутопія. Три з п’яти – як за лекалами змайстровані, професійно змайстровані, але уже на рівні задуму і технік є «вінтажем». Ще два руйнують вимоги жанру зсередини: «Баборня» і «Забуття». Це роман виховання, але написаний про дуже стару людину. І це біографія історичного діяча, в якій тон задає не уславлення, а забування. От тільки за цим принципом – жанрової чистоти – їх, цих п’ятеро, між собою навряд чи розрізнити. Здається, журі йтиметься про інші достойності номінантів. Глянемо ближче.

Брати Капранови, «Забудь-річка» (Нора-Друк)

Фото: Форум видавців

Шкідливий фантом Великого Українського Роману не дає спокою сучукрліту. Цього року він відвідав братів Капранових. «Річка» нагадає прозу штибу «На брата брат» Мушкетика (радше – численних її адептів). Але замість Руїни тепер – Друга світова, замість дієвого героя – суцільні дзен-пофігісти, а замість історіософської концепції – анекдот.

На початку 1940-х троє з Бережан потрапляють на фронт під прізвищем «Степан Шагута». Соціальний зріз: галицький студент, колишній польський фронтовик, радянський держслужбовець. Степан позичив документи сину сотника УПА Святославу, того арештували совєти і кинули на фронт. Комсорг Павло сам назвався Степаном, щоб захистити жінку, яку любить – його мобілізували німці. Справжній Степан подався до бандерівців. 2010-го випадково зустрічаються онука і син тих «Степанів», юристка і моряк. Як і годиться у «вічних зовах», серед нащадків починається любов. Майже до кінця роману не ясно – чи інцест, чи легітимна.

Історична частина роману – «чоловіча»: це військо і воєнне братерство. Тут міркують про долю вітчизни і рух історії. Сучасна частина – «жіноча»: це сторі самотньої тридцятилітки, яка стрічає перше кохання. Тут любляться і некоректно жартують про жіночу емансипацію.

Географія роману широка: Полісся, Галичина, Південь, Слобожанщина – описані звичаї, актуалізовано говірки. Формулюється прозоре послання: українці різні, але всі ми – українці. Ми – родина. Родина ж тут є просто групою випадкових людей, за яку ти береш на себе відповідальність. Якщо випадкових, то й інцест стає просто незручністю. Плідний фактор для інтеграції спільнот.

За суттю ж це роман про виживання у будь-який спосіб: спільна біда об’єднує, кажуть. От тільки мова йде таки про «у будь-який спосіб».

Дуже людське прагнення: знайти у всьому сенс і виявити причину. А причина – це питання, адресоване до минувшини. «Живий» живе з бідою, про виток котрої знає хтось із «мертвих». Світ, який у такий спосіб твориться, фрагментарний: у кожного – своя правда. Із з ще-не-відомих-тобі історій складеться твоя власна біографія. Чому анекдот? «Генетично» анекдот – це байка з життя історичного діяча. Якщо всі історії рівні, то всі персонажі – діячі. І розповісти про них можна тільки у такий спосіб, все логічно.

А ще анекдот такого кшталту несмішний і неоригінальний.

Макс Кідрук, «Зазирни у мої сни» (КСД)

У «жанру» є свій спосіб описати соціальну реальність: сюрреалістично, але переконливо.

Переживши клінічну смерть, чотирирічний Тео починає спілкуватися з кимсь, кого зве Аймонтом. Ця потойбічна англомовна істота – гуманіст: повідомляє ФБР про діяльність наркокартелів і попереджає теракти ісламістів. Тео ж від того страждає нічними кошмарами, чимсь схожим на нейролепсію і припадками. Одного дня малий просто зникає. Саспенс як він є: тривога і жах наростають. Дія переноситься з Рівного, де народився Тео, до Балтимору, де жив Аймонт. Та і примара зі снів малого виявляється не таким уже й альтруїстом.

Питання навіть не в тому, що наприкінці хтось помре. Цікавіше, в якому порядку тут всі повмирають.

По ходу нам прочитають пару лекцій з історії джазу і медичних технологій, нададуть кілька довідок про нейрофізіологію на рівні Вікіпедії, прорекламують приватні київські поліклініки і рівненські кнайпи (product placement в українському романі, серйозно?). Раптом вирине кілька романів-в-романі: історія про юнацьке кохання Мирона, батька Тео, і його майбутньої дружини; історія про дорослішання Мирона «у затінку» батька-гульвіси. І хоча розповідач весь час нагадуватиме: це історія про Тео, повірити у те дедалі важче.

Попри дратівливе накопичення об’єму, сюжет «Зазирни» тримає. Хоч і не в сюжеті тут справа, бо у нас навіть у жанровому романі не розказана історія в пріоритетах, а духовні пошуки й ідейні концепції. Подвоїти – самий простий і очевидний спосіб зробити явище ідеєю. Це Кідрук і робить.

Є реальність і є ілюзія – сновидіння, які раптом стають реальністю. І «Зазирни» пояснює сни, виходячи з того, що вони схожі на реальність, отже, нею і є. Ні, магія подібності у Кідрука не спрацьовує. Це таке собі анти-психоаналітичне проговорювання. Не ми знаємо, про що саме наші сни – а наші сни знають достеменно, хто їх снить. Оттут оприявнюємося і самі «ми» – раптово розбудженні. Про що бачить снить Тео? Про те ж, про що і Мирон. Про батька. Трилер покладається на архетипний сюжет – інакше нас не злякати. У Кідрука це: Сатурн пожирає свого сина, від руки котрого зрештою загине.

Але найстрашніше в цьому трилері, я вам скажу, – це невиплачений валютний кредит у 2015-у.

Мирослав Лаюк, «Баборня» (ВСЛ)

Фото: Facebook / Мирослав Лаюк

Проза-дебютант у коротких списках – нечасто таке буває. В цьому випадку: небезпідставний вибір.

«Баборня» – задекларована сатира. Сатирик за визначенням своїх героїв не шибко любить: він гротескно підмічає і так само перебільшено описує не найкращі людські риси. Але при цьому поважати героїв він зобов’язаний.

Лаюк своїм «потворкам» щедро роздає шанси на переродження; і не його проблеми, якщо романні персонажі ті шанси ігнорують.

Головна тут – учителька біології Марія Василівна. В молодості вона потрапила до кіношки з Софією Ротару: це й досі один із її чарівних спогадів. Вона його активує за необхідності. (До речі, Алла Пугачьова з’явиться в романі двічі, і обидва рази передуватиме смерті – дотепно). Другий Маріїн ідентифікаціний спогад – адюльтер із лісником Онуфрієм, який у 70-х вб’є Маріїного чоловіка-підполковника. Це помста за катування, котрі радянський військовий був йому спричинив. Коханці зустрінуться в старості – і їхня згадувана любов буде ще більшою химерою, ніж патріотично-музичні кліпи Ротару. Як можна зауважити чоловіка, коли поруч відбулося богоявлення? – В «Баборні» це дуже просто. Отже, нині Мрія Василівна – стара, самотня, озлоблена: функціональний гвинтик тоталітарних інституцій.

Роман про втрати. Тут є дві учительки: Анна і Марія. Одна, безумна, просто накопичує сміття. Інша іменує своє «сміття» здобутками і заслугами, вкладаючись в учнів, які – невдячні тварюки – накладають в процесі на себе руки. У Анни і Марії є онуки, котрим за гріхи дідів відповідати. Мала непереконливо намагається переграти родинний сценарій, мріючи бути учителькою. Малий чесно втікає з країни. Генерація батьків зникла з горизонту. Закон сімейного роману: дід накоїв, батько сховався, внук кається. Але це ж сатиричний роман! Отже: геронтократичне суспільство, де всі – незалежно від віку – зайняті тим, що ретельно працюють на власне безсмертя. Незлецькі амбіції – нульові результати. Більшість героїв таки помре.

Баборня – це будинок для людей похилого віку. Він у романі з’явиться, але дія в ньому не відбувається. Там Марія натомість зустріне людину, завдяки котрій її переродження стане бодай можливим. Очевидна аналогія: наше суспільство – така-от богадільня. І не таке очевидне послання: іншого все одно не маємо і на інше не заслуговуємо.

Таня Малярчук, «Забуття» (ВСЛ)

Малярчук уже входила до шорт-лісту Книги року ВВС у 2012-у. Новий же роман Малярчук – новий навіть в межах її авторської стратегії. Формально: біографічний роман про півзабутого українського історика польського походження В’ячеслава Липинського. По суті: тонке дослідження психічних девіацій. Тут сходяться у двобої (саме так!) жива дівчина-істерик і мертвий герой-невротик, якого вона щосили оживляє. Наш сучасник переживає подію з минулого, про яку щойно дізнався і яка просто зараз йому відлунює. Це де факто найпростіший спосіб наблизити до нас історію. «Своєму невдасі» ми повіримо швидше ніж «мертвому герою». І тут у «Забутті» відбувається найцікавіше: немає Героя – тільки Невдахи. При чому – за власним вибором нещасливці, хоч і скидаються призначеними на цю відповідальну посаду самою Історією.

Біографія Липинського відтворюється більш-менш детально і однозначно, зокрема, через посилання на відомі мемуарні джерела. Поляк, якому боліла доля України. Це окрім реальної хвороби, що на неї він все життя страждав. Громадянська активність коштувала історику сімейного щастя і порозуміння з батьками і дочкою. Емігрант. Помер ще зовсім не старим від сухот. Його біографію, відштовхуючись від згадки у старій газеті, відтворює молода письменниця. Така собі компенсаторна терапія: писати історію чужого життя, коли твоє сходить на пси. Вона страждає на панічні атаки, роками не виходить з квартири, пережила кілька любовних і професійних драм, відлякала рідних і близьких. А ще вона – ідеальна читачка життєпису забутого історичного діяча. Бо то ж відомо: Ахілл переміг тоді, коли про нього написав Гомер.

Спільність із померлим можна утворити, відштовхуючись не тільки від вшанування пам’яті. Спільним може бути і сам процес забування.

Начебто очевидні ідеї про націю як інтеграційні рухи, про філософію історії як таке собі усуспільнення ідей. І поруч: відчайдушна самотність конкретних людей-в-історії. Задушлива настільки, що за співрозмовця править мертва людина зі шпальт старих газет. І вона тебе зрозуміє, бо обоє не готові до відповідальності за занапащені задля утопічної ідеї життя реальних людей. Навіть якщо йдеться про твоє власне життя. Безумство – це якраз і є той стан, на який немає відгуку від Іншого.

Вона вийде з квартири, до речі.

Ярослав Мельник, «Маша або Постфашизм» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Мельник був в списках ВВС у 2014-у і 2013-у, коли став переможцем. Поява «Маші» у шорт-лісті в принципі очікувана.

Цього року у нас опубліковано щонайменше чотири антиутопії. Цей жанр активізується, коли з соціальною реальністю дати раду можна тільки через фантастичне припущення. Антиутопія – критика суспільства, в якому ми живемо нині, а не в якому нам не радять жити у майбутньому. Підхід психологічно зрозумілий і для художньої прози плідний, позаяк суто літературні здобутки антиутопій зачаровують. Біда в тому, що роман Мельника ці здобутки щедро засвоїв, але не критично.

«Маша» є книжкою вторинною, шаблонною і передбачуваною. Хіба що цікаво глянути на людину як біологічну істоту. Для тих, хто забувся, що ми таки є тваринами.

Новий світ, який виявляється островом і збігається з нами у часі, хоч вказаний спочатку був 3896 рік. Люди поділені на власне людей, громадян Рейху, і сторів – прицільно деградованих істот, яких селекціонували з в’язнів концтаборів. Сторів використовуються як фізичну силу і харч. Людина Діма закохується в сторку Машу. І далі уже відкрите питання: любити чи з’їсти? Секс з людиноподібною худобою (сама не знаю, про кого з двох героїв зараз говорю) є способом чинити спротив системі. Поступово міняються обоє: Діма стає трішки більше твариною, Маша стає трішки більше людиною. Читач же має всі шанси стати веганом.

У художньому світі Мельника панує постгуманізм/постфашизм. І він мало нагадує ідеологію, це радше політеїстична релігія. Поїдання собі подібних – не тільки економічна необхідність суспільства, яке знову стало аграрним. Це ще й акт священної жертви: неправильний світ має бути збалансованим, отож треба гріхи делегувати комусь, і цього когось убити. Жодна дія і жодне почуття в «Маші» не відбувається поза соціальним контекстом, але їх так само супроводжує суто релігійний екстаз. Постлюди Мельника – це неотеоси, здається.

Капранови працюють із табу на інцест, Мельник – із табу на канібалізм. М’якше чи жорсткіше, але наслідок той самий: зняття табу провокує культурний шок. Між тим, якщо говориш до тваринних інстинктів у людині, будь готовий до адекватного відгуку: до огиди і агресії. 

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик