ГлавнаяКультура

​Десять новинок Форуму видавців-2016: зарубіжка й нон-фікшн

Літо скінчилося, вересень розпочався, а з вереснем приходить і найочікуваніше для читача: Форум видавців. Аби полегшити відвідувачам муки вибору і складання маршруту прогулянки між ятками, ми вирішили укласти невелику добірку цікавих новинок, на які варто звернути увагу. Ганна Улюра вже поділилася враженнями про новинки української художньої літератури, що чекатимуть на читачів у вересневому Львові. До нашого огляду увійшло десять книжок: п’ять – із перекладної художньої літератури, ще п’ять – із нон-фікшну, як українського, так і перекладного.

Але спершу кілька слів про загальні тенденції. У перекладній художці загальний вектор не змінився: українською перекладають досить багато знакових для культури текстів, адже видавці намагаються максимально наздогнати пропущене й при цьому безнадійно не спізнитися з новими новинками. Виходять нарешті Дуґлас Коупленд, Філіп Дік, Вільям Берроуз і Трумен Капоте. Продовжує з’являтися Фолкнер (але попереду ще дуже багато неперекладеного). Помалу починає відкриватися португальська література (та ще й з українськими зв’язками, як у Кларісі Ліспектор). Не забуваємо про найближчих сусідів («Сімка» Зємовіта Щерека, «Дуже скромні дари» Углєши Шайтінаца чи том Славоміра Мрожека).

Український нон-фікшн показує шану до ювілеїв і корифеїв. Торік був рік Шептицького, 2016-й, логічно, став роком Франка (160 років з народження). Для дорослих видано, наприклад, есеїстику Франкового сина Тараса, а для дітей і підлітків, як торік про Шептицього, було створено мальований абетковий путівник Франковими світами «Франко від А до Я». «Комора» дарує читачам перший том листів Лесі Українки і вибрану есеїстику Оксани Забужко. «Наш формат» перевидає щоденник Павла Скоропадського. Нон-фікшн закордонний тримається в розвіданих річищах – усім хочеться знати прості речі про складну світову економіку, про людське тіло, про клімат чи відомих осіб.

А тепер – детальніше.

Олександр СтукалоОлександр Стукало, Редактор, видавництво "Темпора"

Зарубіжка

Томас Пінчон. Виголошення лоту 49. – Пер. з англ. Максима Нестелєєва. – К.: Видавництво Жупанського, 2016

Фото: Форум видавців

Томас Пінчон – живий класик американської літератури, класик малопомітний, майже невидимий і непублічний. Він не фотографується, не виходить на люди, та й пише теж небагато. Українською його досі не перекладали. Щойно на п’ятдесятий рік після появи його другого роману «Виголошення лоту 49» він таки виходить українською.

Головну героїню, Едіпу Маас, спіткало лихо. Її колишній коханець Пірс Інвераріті помирає, її призначено відповідальною за його спадщину, а вже від спадщини тягнуться ниточки до всесвітніх змов, загадок і неврозів. Спершу Едіпа знаходить колекцію поштових штемпелів. Потім відкриває для себе складний світ символіки. Потім дивиться одну потрібну сюжетотворчу п’єсу. Далі їй розкривається заплутаний світ змов, таємниць і поштової мафії, ниточки від якої тягнуться чи не до середньовіччя. У всіх героїв смішні небезпідставні імена. Головній героїні чи то всерйоз, чи то жартома відкриваються подробиці глобальної змови. Критики досі не дійшли згоди, що таке цей роман – постмодернізм чи насмішка над постмодернізмом. Мине двадцять років, і Умберто Еко напише «Маятник Фуко», роман про те, що всі загадкові знаки й символи можуть виходити з неправильно прочитаного чека пральні, але тут, здається, все серйозно. Чи ні?

Вільям Ґеддіс. Агапе агов. – Пер. з англ. Максима Нестелєєва. – К.: Темпора, 2016

Фото: Темпора

Наступний англійський постмодерніст у цьому огляді. Написав п’ять романів. Останній - роман про смертельно хворого композитора, що намагається завершити епохальну працю про механізацію мистецтва та історію механічного піаніно, - дописав, власне, перед смертю, хоча працював над ним усе своє творче життя (герой одного з попередніх романів, «Дж. Р.», теж працює над текстом із цією назвою).

Як видно з біографії Ґеддіса, відповідна тема цікавила його давно: її витоки можна шукати ще у статті про механічне піаніно, яку автор написав, працюючи замолоду в «Нью-Йоркері». Перше есе на тему з’явилося за сорок вісім років до появи роману. Тема «Агапе агов» (англ. «Agapē agape») при цьому – зовсім не постмодерністична. Від механічності піаніно герой проводить лінії до механізації та дегуманізації людей, до тупої насолоди, до деградації, до ентропії й до бездарності, що отримує нагоду демонструвати свій буцімто-талант. Усе дуже серйозно, дуже повторювано і зі стількома культурними алюзіями та інтертекстами, що у виданні «Агапе агов» третину займають перекладацькі примітки.

Ден Сіммонс. Гіперіон. – Пер. з англ. Богдана Стасюка. – Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2016

Фото: Facebook / Навчальна книга - Богдан

«Гіперіон» – книга, яку давно й довго чекали українські поціновувачі наукової фантастики й фанати Дена Сіммонса. Її перекладено всіма основними європейськими мовами, крім (дотепер) української. Книга, як зазначає сам письменник, народилася з розповідей учням початкових класів (Сіммонс вісімнадцять років учителював) у 1971–1972 роках, а потім – у 1981-му. Сто вісімдесят дві години усних розповідей трансформувалися в чотири романи, які об’єднались у тетралогію. За сюжетом, після глобальної катастрофи, що спіткала Землю, на планету Гіперіон, до Гробниць Часу, здійснюють паломництво семеро героїв – консул, священик, воїн, поет, вчений, детектив і тамплієр. Усі вони діляться своїми історіями. В одній навіть фігурує англійський поет-романтик Джон Кітс, із чиєї творчості Сіммонс позичив назву свого циклу.

Салман Рушді. Сатанинські вірші. – Пер. з англ. Тараса Бойка. – Київ: Видавництво Жупанського, 2016

Фото: Facebook / Олексій Жупанський

Після публікації «Сатанинських віршів», четвертого роману Рушді,1988 року аятола Хомейні оголосив авторові фетву, тобто богословсько-правовий висновок, що стосувався цього тексту: автора слід було знайти й позбавити життя. Термін дії цього наказу необмежений. Рушді досі ховається під вигаданими іменами, подорожує світом і тікає від релігійних фанатиків.

Перекладачів «Сатанинських віршів» переслідують фундаменталісти, а книгарні, де продається роман, часом палять. Усе це – через шість сотень сторінок густого сюжетного тексту про двох індусів-експатів, що живуть в Англії й працюють акторами, про магічні перевтілення – одного в архангела, іншого в диявола, про любов, помсту й релігію («про релігію» – значить, про пророка Мухаммада, названого тут Махаундом, який проголошує хвалу старим язичницьким богам і Аллахові; про демонів і дияволів). Обидва світи – комерційний Болівуд і релігійна Мекка – химерно переплітаються, витворюючи часопростір, де сни перемежовуються реальністю, а хула – хвалою.

Зємовіт Щерек. Сімка. – Пер. з польської Андрія Бондаря. – К.: Темпора, 2016

Фото: Темпора

«Сімка» – друга книжка поляка Зємовіта Щерека, яку видає «Темпора», і друга його книжка українською. Ексцентричний автор знову звертається до знайомих тем – доріг, мандрів, самопізнання й національних характерів та стереотипів. Герої попередньої книжки під назвою «Прийде Мордор і нас з’їсть» подорожували Україною – згадували Радянський Союз, досліджували дивні чорні міста й не менш дивних людей, – запиваючи це все бальзамом «Вігор», який навіть потрапив на обкладинку. Стилістика й сюжетний кістяк у «Сімці» дуже схожі. Головний персонаж на ім’я Павло їде трасою номер 7, яка з’єднує два міста, що змагаються, хто столичніший, – Краків і Варшаву. Дорогою у напівмаренні виникають хаотичні роздуми про державність, оригінальні герої зі своїми історіями, казкові істоти типу відьмаків чи драконів – узагалі, здається, у Щерека нічого не пропаде, все десь знадобиться в сюжеті. Так і мине дорога.

Нон-фікшн

Ася Казанцева. Хто б міг подумати! Як мозок змушує нас робити дурниці. – Пер. з російської Олени Гапак. – Х.: Віват, 2016

Ася Казанцева – відома популяризаторка біохімії і взагалі серйозних «наук про людину», яка пояснює, що відбувається з нашими тілами й головами в різноманітних життєвих ситуаціях. Це саме той «людський нон-фікшн», якого так бракує підліткам чи дорослим, які, з одного боку, хочуть більше дізнатися, що коїться з їхнім тілом, а з іншого - не надто захоплено сприймають надмір наукової термінології та заплутану наукову логіку.

«Хто би міг подумати!» – це книжка про найзагальніші й найосновніші стани: залежність, любов, голод, секс, сон, радість, депресію. Про те, що стається з нами кожного дня. Авторка доступно (простою молодіжною мовою з залученням сленгу й мемів) й доволі стисло розповідає і дотепно ілюструє, тому корисного осаду після прочитання лишається чимало. Другу її книжку, «В інтернеті хтось помиляється», що вийшла в лютому цього року, теж уже переклали українською.

Оксана Забужко. І знов я влізаю в танк.... – К.: Вид. дім «КОМОРА», 2016

Фото: Читомо

І знов мене косять безсонні ночі,

як площу, по котрій проходить армія,

і знов я влізаю в танк,

простукую панцир, підрихтовую коліщатка,

підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:

No passaran! Вони не пройдуть!..

написала Оксана Забужко у вірші «Диптих 2008 року», коли, за її словами, й почалося те, що вилилося через п’ять років у війну. З 2012-го до 2016-го авторка збирала рефлексії з різноманітних приводів, писала про різне – про революцію, про війну (й не лише найновішу), про свої попередні тексти, про Європу й Росію, про теракти й убивства, й узагалі, як видається, намагалася чіткіше виписати, промислити й проілюструвати своїми аналогіями те, що надзвичайно швидко й раптово з нами всіма відбулося (і відбувається досі). До книжки увійшли різнорідні й різновеликі тексти, як зазначає сама авторка, – від авторської колонки до історико-мемуарної розвідки та культурософського есею. Читаючи анонси й уривки, згадуєш 2005-й, коли після нашої першої революції вийшла схожа книжка Оксани Забужко з її реакціями на час – «Let my people go». Там були тільки есеї, тут буде всього більше, тож чекаємо.

Леся Українка. Листи. 1876–1897. – Упор. В. Прокіп, передм. В. Агеєвої. – К.: Вид. дім «КОМОРА», 2016.

Фото: Читомо

Востаннє листи Лесі Українки видавалися 1978-го року, та й те – з купюрами й трикрапками замість фрагментів, які могли кинути тінь на «революційно-демократичний» ореол письменниці. Фрагментів таких було удосталь, що цілком логічно, коли зважити на атмосферу й товариство, в якому виховувалася майбутня письменниця, – родина шляхетна, друзі – буржуазні націоналісти, естетично-художнє спрямування – модернізм. Усе не приховаєш, але попереднє видання лишало по собі багато запитань, зокрема: що ж таки ховається за крапками?

Нове видання дасть усі потрібні відповіді. Тут є всі збережені до нашого часу листи з необхідним арсеналом приміток, що стосуються як згаданих персоналій, так і побуту. Тут є ґрунтовна передмова Віри Агеєвої. Тут є все, аби зрозуміти мікроісторію на тлі епохи – саме для цього почасти й робляться публікації листів чи щоденників.

Шляхи під сонцем. Антологія репортажу 20-х років. – Упор. Я. Цимбал. – К.: Темпора, 2016

Фото: Темпора

У черговій антології 20-х років видавництво «Темпора» представляє п’ять репортажів шести авторів, написані наприкінці 1920-х– на початку 1930-х років, коли, як пише в передмові упорядниця Ярина Цимбал, почали розвиватися нові жанри «літератури факту» – літературний репортаж і літературний нарис. Молоді письменники мали нагоду багато мандрувати, а потім описували побачене з різною часткою «літературності».

Хтось, як Валер’ян Поліщук у своєму «Рейді у Скандинавію» докладно, просто-таки енциклопедично розписує все, що бачить, що знає і що вичитав про місця й міста, де мандрує. Хтось, як Сава Голованівський у «Чоботі Європи», додає до описів свої вірші. Олександр Мар’ямов, скажімо, побувавши в Ірані, Грузії й на Донбасі, об’єднує всі три подорожі в один цикл. Микола Трублаїні, пропливши кораблем через тропічні моря до острова Врангеля, видає на-гора триста сторінок сюжетно-звітної прози, а Дмитро Бузько і Гео Шкурупій, автори, чий подорожній нарис «Старим Дніпром в останній раз» був хронологічно першим і став еталонним у своєму жанрі, навіть не виїздять для нього за кордон. Писати можна й про своє, бо немає у світі речі, про яку не можна цікаво розповісти, як стверджує гасло тогочасного журналу «УЖ».

Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917– грудень 1918. – К.: Наш формат, 2016

Фото: Наш Формат

Спогади Павла Скоропадського уже раз виходили українською (Київ–Філадельфія, 1995), але досі були малодоступні широкій громадськості в паперовому форматі. «Наш формат» виправляє ситуацію. Павло Скоропадський, солдат російської армії, нащадок славетного козацького роду, патріот Росії й України, мислитель, головнокомандувач і гетьман, який майже сто років тому спробував встановити на теренах теперішньої України владу гетьманату, у своїх спогадах докладно розповідає про Першу світову, про свої відносини з Антантою, про політику, культуру й настрої доби, окремо наголошуючи на специфіці свого ставлення до українського національного та мовно-культурного проекту та на своїх прогнозах щодо його життєздатності. Усе структуровано, чітко й по-військовому стримано.

Олександр СтукалоОлександр Стукало, Редактор, видавництво "Темпора"