ГлавнаяКультура
Спецтема

Ірина Цілик: "В мене є відчуття, що українське кіно й українська література не знають одне одного"

День, коли всі прощаються з літом, "Шорт-ліст" вирішив присвятити осінньому фільму – другій короткометражній роботі Ірини Цілик "Помин".

Ірина поєднує дві професії – письменниці і кінорежисерки, і в цьому фільмі вони також звелися: "Помин" є екранізацією однойменного оповідання, яке вийшло в збірці "Червоні на чорному сліди" і яке, до речі, можна прочитати та LB.ua.

"Помин" (і оповідання, і фільм) справляє враження автобіографічного та дуже особистого висловлення про те, як тільки на контрасті між минулим і сьогоднішнім можна пізнати самого себе. Молода дівчина приїжджає в дім свого дідуся, який нещодавно помер, щоб завершити справу з продажу дому, в якому проводила багато часу в дитинстві.

Ще одна тема, піднята в "Помині", – відчуття дому і прив'язка власної ідентичності до певної території, – також стала одним зі стрижнів для нової роботи Цілик – короткометражки "Дім". Цей фільм брав участь в національному конкурсі ОМКФ і отримав диплом від журі міжнародної федерації кінопресси ФІПРЕССІ.

Фільмам Ірини можна закинути приналежність до залишків "поетичної школи", чи, може, парадигми – і лише від вас залежить, яку конотацію ви цьому надасте – позитивну чи негативну. Але, на відміну від багатьох режисерів, які намагаються відродити поетичну естетику українського кіно, Цілик не знімає про "судьбы родины", а розповідає маленькі історії про особисте життя своїх персонажів і найінтимніше, що в них є, – власні переживання, страхи і конфлікти.

Фільм "Помин"

Інтерв'ю з Іриною Цілик

Дарія Бадьйор: Я б хотіла поговорити про перемикання між мовами літератури і кіно. Розкажи про свій досвід: як воно в тебе відбувається?

Насправді, в мене режисура і література йдуть паралельними курсами, і весь час щось одне виходить на передній план, а інше одразу провисає. Хоча інколи вони перехрещуються на якихось вузлових станціях. Наприклад, був у мене дуже дивний досвід, коли довелося екранізувати власне оповідання, я й досі не впевнена, що це був правильний вибір. Мені було б цікавіше працювати з чужим матеріалом – але я ніяк не можу свого сценариста знайти. А з “Помином” так вийшло, що треба було знайти швидко якусь ідею і моя власна була під рукою.

Може, я погано шукаю (чужі сценарії), але все одно є відчуття, що доведеться самій для себе писати.

Хоча драматургія – це ж зовсім інша реальність. Пам’ятаю, коли я написала перший варіант сценарію за “Помином”, показала його Войтенкові, він сказав: “Іра, це знову література, це ніяке не кіно”. Важкувато було перемкнутися.

А “Помин” є автобіографічним якоюсь мірою?

Ні, якраз “Помин” не є таким. Хоча я маю дім, який вважаю особливим місцем сили.

Марина Степанська: А як же яблука?

Коли я конструюю історії про вигаданих героїв, я все одно постійно допасовую детальки зі свого життя або те, що десь підгледіла. Звісно, в “Помині” – купа мого власного (яблука з наклейками – це моя бабуся в юності бавилася), але в мене не було такого, щоб я мусила продавати будинок свого дитинства. Хоча коли сценарій написався, виявилося, що у багатьох моїх знайомих і навіть деяких членів знімальної групи подібний досвід був.

Початок зйомок "Помину"
Фото: Kuchma Alexey
Початок зйомок "Помину"

Д.Б: А звідки в тебе взагалі ця тема відчуття власної ідентичності в прив’язці до території? Вона є і в “Помині”, і в “Домі”.

Мені важко зрозуміти, звідки ноги ростуть в тих сюжетів, за які я хапаюся, може, це якісь непройдені для мене теми. Я, звісно, усвідомлюю, що “Дім” багато в чому продовжує “Помин”, і, мабуть, це для мене і досі незакрита історія. Зрозуміла, що серед іншого мене не відпускає тема всеможливих втеч від реальності – і в літературі, і в кіно. Думаю, буду ще до цього повертатися.

Іноді буває, що ти доходиш до певної точки в житті, коли навалюються найпростіші питання: хто я, що я, навіщо я.

І я їх почала, мабуть, для себе в “Помині” ставити. Але не знайшла ще відповіді.

Що раніше почалось – письменництво чи режисура?

Якщо це вважати письменництвом, то писати я почала досить рано – років у 9. То були такі наївні стішата, переважно вірші про природу або пафосна громадянська лірика. Потім була ще любовна, про яку одна жіночка сказала на моєму виступі –«гормональна лірика». Зараз я такого не пишу. Це Цвєтаєва говорила, що поганими віршами треба перехворіти, як кіром або вітрянкою, в дитинстві. Дуже сподіваюсь, що я ними перехворіла.

В 16 років я ухитрилась перемогти на одному літературному конкурсі, і насправді це був чарівний пендель, тому що дуже важливо, щоб на старті хтось тобі видав кредит довіри: це дуже окрилює, ти починаєш думати, що ти справжній письменник.

Одне слово, література почалась, мабуть, трохи раніше.

А як ти вирішила піти в кіно?

Випадково. Я хотіла вступати на телеведучу, тому що моя двоюрідна тітка Іра деякий час працювала ведучою на “Інтері”, і в 15 років мені здавалось, що це нереальний рівень крутоти. Якось вона сказала, що є інститут, де такому вчать, – я тоді не мала жодного поняття про це і взагалі була далека від творчих професій.

Тоді ми з мамою поїхали на розвідку в кінофак, який тоді ще містився в Лаврі. Він такий був обідраний, темний, із запилюженими і засидженими мухами вікнами, але на мене це справило дуже сильне враження. На маму – гнітюче, а мені весь той декаданс чомусь страшенно сподобався.

Почали ми дізнаватися, які там бувають спеціальності. Мама каже: а куди найменший конкурс? На кінокритиків. А куди найбільший? На телережисерів. Ну я вирішила туди й вступати.

На врученні нагород національного конкурсу ОМКФ
Фото: ОМКФ
На врученні нагород національного конкурсу ОМКФ

Насправді, після інституту я в кіно одразу не потрапила – першою практикою була реклама, крутий і дуже корисний досвід. Але я розумію, що певна профдеформація зі мною тоді відбулася. Коли я втрапила згодом у кіно, то відчувала вплив реклами, який доводилося свідомо вимикати. І досі доводиться тобто.

М.С: А що ти думаєш про словосполучення “жіноче кіно”?

Жіноче кіно, жіноча література – не знаю, що треба про це думати. Для мене таке словосполучення не звучить образливо, тому що, слухай, ми, жінки, знімаємо і пишемо, ну да, і якщо в результаті нашої роботи відчувається “жіночий почерк”, то це навіть закономірно. А про якісь ознаки вторинності мені тут взагалі не йдеться.

Як думаєш, чи вийшла ти з парадигми поетичного кіно?

Можливо, в тому, що я пробую знімати, і попахує поетичним кіно. Але я не готова відповісти. Трохи боюся таких слів як «парадигма». Поясни, що ти хочеш почути.

Це для мене не є негативною ознакою. Це просто спосіб взаємодії з реальністю – чи ти її передаєш, як є, чи ти трансформуєш її через систему образів. Чи ця система не застаріла для тебе, чи вона тобі досі близька?

Якщо чесно, я не дуже схильна аналізувати власну творчість. Для цього існують критики: погляд збоку іноді більш точний. Хоча режисеру, мабуть, теж корисно чітко усвідомлювати, звідки народжуються ті чи інші рішення, якими інструментами він користується.

Я переважно інтуїт – навпомацки тикаюся, шукаю свій «спосіб взаємодії з матеріалом». В Карпенка-Карого я не отримала сильної школи режисури, моя єдина школа – це те, що я встигаю усвідомити в процесі підготовки до зйомок і на майданчику. Досвіду дуже мало, практики дуже мало – знімаючи один фільм раз на кілька років, ти лише через декілька фільмів починаєш відкривати щось про професію і про себе. У мене поки що на рівні підсвідомого все. Хочеться знімати більше, щоб більше дізнатися про те, який же я режисер.

А ти наближаєшся в цьому пошуку до великої форми? Всі кажуть: буду повний метр знімати, наприклад. Є в тебе образ чи тема, яку ти хотіла б розвинути до повного метру?

Бувають такі небезпечні періоди, коли тебе всі починають підштовхувати: “Ти розумієш, да, що твій наступний крок – це повний метр?” Але я розумію лише, що з цим поспішати ніколи не варто.

Хоча я кілька років шукала принаймні тему, на яку мені б хотілося спробувати зняти новий фільм. Здається, не так давно я її знайшла, і тому зараз планую сісти і писати – нарешті – сценарій повного метру. Мені страшнувато: я не до кінця впевнена, чи вистачить сил. Але, головне, тема знайшлася. Мені здається, це дуже важливо – знати, про що будеш знімати. Звучить банально, але так і є. Хоча питання "як ти будеш знімати" – не менш важливе.

На зйомках "Помину"
Фото: Facebook / Igor Savychenko
На зйомках "Помину"

А тобі не заважає формулювання “про що ваше кіно?”

За великим рахунком, ти як автор маєш знати, про що твоє кіно. Хоча дуже часто це “про що” змінюється в процесі роботи над фільмом.

Було в тебе так?

В мене складні стосунки з моїм останнім коротким метром “Дім”. На якомусь етапі я навіть хотіла відмовитися від зйомок фільму, загубивши оце “про що” і для чого, і як, взагалі, бути. Я не шкодую, що зняла його зрештою, хоча не все вдалося зробити так, як хотілося. Чітко бачу свої помилки і знаю, як би я їх виправила, якби в мене було трохи більше часу і досвіду. Мені мій комплекс відмінниці дуже заважає. Оцей “постфактум”, коли ти вже після всього знаєш, як було би краще, він мене дуже мучить і в режисурі, і в літературі.

Де ти була нечесна в фільмі “Помин”, наприклад?

Я зараз дивитися його взагалі не можу, бо мені хочеться там все змінити. Якось я з нього дуже швидко виросла. Але тоді я цей фільм досить щиро робила, все було з любов’ю і з радістю.

Атмосфера на майданчику виникла якась дивовижно прекрасна, я пам’ятаю, що наша група, яка була дуже великою – як у справжньому дорослому кіно, – зрослася в один організм і жила на одній хвилі.

Можливо, не було повного розуміння того, що ми будемо мати в результаті і як маємо до цього прийти, але ми були щирими.

Ця робота в принципі мені дорога.

Я згадала просто, як в університеті, коли ти робиш курсові фільми, ти робиш їх для когось – для майстра, для того. Під цим я маю на увазі “чесність” – дозволяти собі зробити те, що тобі насправді цікаво.

Знімати “Помин” мені було насправді цікаво. Причому цей фільм є для мене етапним, важливим, були особливі збіги – крайній знімальний день був днем мого тридцятиріччя, наприклад. І якось цей пазл склався, якісь питання раптом знайшли відповіді. Було відчуття, що ось тут і зараз я роблю щось важливе.

Фінальну сцену знімали дійсно в фіналі – за знімальним планом. Було відчуття катарсису, бо весь цей день ми мали низку суцільних проблем. Тоді випав сніг, якого не мало би бути в кадрі, у нас сталася аварія: звуковики зіштовхнулися з камеравагеном, потім я зняла один вдалий дубль, коли дівчинка їде на велосипеді і зупиняється, – після цього лопнув трос у 12-метровому крані, він завалився, ми ледве встигли. Зняли фінал – видихнули, сонце сіло, мені 30 років, в нас “шапка” на хуторі Обирок з борщем і горілкою. Це було відчуття повного щастя. Я за все це дуже вдячна цьому фільму.

Але ще в житті режисера є моменти, коли тобі треба переключитись в режим адміністратора. Це те, що називається простим словом “робити кар’єру”. Як ти до цього ставишся?

Кар’єру режисера я останнім часом трошки занедбала. Я не робила конкретних кроків для того, щоб рухатися вперед – швидше, відпустила себе і дозволила плисти за течією. Література зараз вийшла на передній план. Не те, щоб мені було цікавіше займатися лише літературою, але просто, мабуть, все відбувається так, як і має відбуватись.

Дуже поважаю людей, які вміють будувати своє життя цеглинка за цеглинкою і досягати результатів. Але я так не зовсім вмію.

Ну дивись, ти зараз була у літературному турі і паралельно вийшов твій новий фільм, на якому вже сфокусована увага. Від чого ти більше отримуєш фідбек і ресурс для себе?

Ти мене змушуєш обирати: чи я люблю більше одну свою дитину, чи іншу. Вони мені обидві дорогі.

Тур – це було невимовне задоволення. Я отримала унікальний шанс проїхати 27 українських міст, тобто всю свою Україну, побачити різних людей, відчути температуру в різних залах, в різних місцях. А тут ось кіно, це теж азарт. Кіно – це нові люди, нові екстремальні досвіди, нові фестивалі потім. Все це дуже весело і цікаво поки що.

Мабуть, з часом воно теж приїдається, але поки це твої перші роботи і перші фестивалі, ти отримуєш великий кайф.

Що ти думаєш, у нас більш цнотливе – українське кіно чи українська література?

Та вони одне одного варті – про яку цноту йдеться? І там, і там одні й ті самі процеси – пошук якихось постмодерних вибриків і так далі.

Часом, до речі, в мене є відчуття, що українське кіно й українська література не дуже дружать, не знають одне одного. Постійно переконуюся в тому, що це закриті тусовки, учасники яких не поспішають виходити за межі своїх замкнених кіл.

Був у мене такий досвід – ми з різними режисерками знімалися в Олени Дем’яненко у “Моїй бабусі Фанні Каплан”. Якось про щось говорили, і мова зайшла про “Фелікс Австрія” Софійки Андрухович – одне з найпомітніших в останні роки видань, "Книга року BBC” 2014-го. І раптом виявилося, що кіношники й імені такого не чули, і назва їм ця не траплялась, хоча це люди, які читають.

На зйомках "Моєї бабусі Фанні Каплан" (Ірина – друга праворуч)
Фото: Facebook / My grandmother Fanny Kaplan
На зйомках "Моєї бабусі Фанні Каплан" (Ірина – друга праворуч)

Мене це вразило: дивно, що ми не знаємо один одного. Українським кіно і літературі треба більше «дружити домами», бо режисери страждають, що немає матеріалу, а, можливо, вони просто не знають того, що є під боком. І літератори чомусь не поспішають пробувати себе в ролі сценаристів та пропонувати власні ідеї для кіно. А даремно.

Д.Б: А які літературні твори ти б хотіла побачити на екрані?

Багато чого. Візьмемо той же “Фелікс Австрія” – дуже фактурний, цікавий матеріал. Але на нього потрібен хороший бюджет. Якщо цього бюджету немає, то і братися не варто, краще тоді зняти якусь камерну просту історію з меншими замахами на відтворення історичного тла.

Дуже часто ми хапаємося за матеріал, який не можемо якісно відтворити, який потребує вкладення значних коштів у художню складову, костюми, постпродакшн і так далі, – наукову фантастику чи казки, або історичні фільми. Я б дуже хотіла, щоб в нас було більше історичних фільмів.

М.С: Так їх же тільки і знімають.

Да? Які ж це? Нам не вистачає ресурсів і досвіду для того, щоб зняти їх по-справжньому добре. А я мала на увазі, що хочу бачити круто зроблені ігрові картини на історичні теми. Переконливе створення своїх власних героїв, своїх власних історій, у тому числі легенд і міфів, – це важливо.

Д.Б: А ти віриш у те, що мистецтво може і має виконувати якісь політичні функції?

Це складне питання, до якого я неодноразово міняла ставлення. Вірю, що мистецтво може бути дуже потужним інструментом пропаганди. Особливо кіно має таку силу, але це якраз і небезпечно: від того, в чиї руки потрапляють інструменти, багато залежить. Я б не хотіла в усе це влазити, хоча саме з “Домом” трохи в цю воду зайшла, а потім злякалася. Вибір теми тут був для мене не до кінця свідомим: я була під враженням від щойно прочитаного “Музею покинутих секретів” Забужко, але, зрештою, коли охолонула, то усвідомила, що це не моя тема, не мій матеріал, не моя Галичина, не моє минуле. А тут іще почався Майдан, війна, а мені нарешті дають гроші: знімай свій фільм. Чесно кажучи, було непросто з цим проектом.

Зйомки фільму "Дім"
Фото: Ірина Цілик
Зйомки фільму "Дім"

Чому я все ж таки наважилася його знімати – тому що ця історія дуже універсальна. Мої герої – вони не героїчні, це просто люди, чиє життя змінили обставини. Так було раніше, так є зараз: якісь події можуть зламати твоє життя, позбавити тебе дому. Раптом ти стаєш просто людиною без нічого, є тільки ти сам і, можливо, твої найближчі. Тому мені здалося, що я маю право на цей матеріал, і я його зняла.

Дарья БадьёрДарья Бадьёр, Редактор отделов "Культура" и "Блоги"
Марина СтепанскаяМарина Степанская, Кинорежиссер, продюсер проекта "Шорт-лист"