ГлавнаяКультура

Ознаки життя: 8 новинок сучукрліту на Форумі видавців

Сучасний наш літературний процес, сталий в здобутках щодо дитячої літератури і перекладів, вирішив – так скидається – підтягнути одну зі своїх проблемних ділянок. А саме: художню прозу. Серед новинок, які готують видавництва до львівського Форуму видавців, є кілька книжок, які варто не обминути своєю увагою. Книжка про канібалів, книжка про інцест, зведення рахунків із колишньою, авто-апологія, книжка про колективний тріп… Оптимістичний прогноз: середня температура по палаті стабілізується просто на очах.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик

Новий роман Тані Малярчук «Забуття» (Л.: ВСЛ) – подія уже тим, що текст водночас і несподіваний для цієї авторки, і давно очікуваний її прихильниками.

Молода жінка страждає на панічні атаки і агорафобію. Щоб контролювати цей стан і зосередитися на чомусь зовнішньому, вона береться вичитувати старі газети. Так дізнається про історика і політика початку 20 ст. В’ячеслава-Вацлава Липинського. Його біографія стає її idée fixe.  

Історично-біографічна частина «Забуття» нагадує старанний реферат п’ятикурсника: нового ми звідтам дізнаймося небагато.

Ця навмисна затертість історичного контексту змушує перестати сприймати як історичного діяча і самого Липинського, а подивитися впритул на живу людину. Із затяжною хворобою – він помре від запущеного туберкульозу. Із самотужки зруйнованим любовним життям. Із самотністю – останні з ним будуть секретар і покоївка. Із родиною, котра так і не зрозуміла шляхетного поляка, якому раптом заболіла незалежна Україна.  

А нащо він тій юній письменниці? Вона, відтворюючи крок за кроком чуже життя, намагається осягнути природу часу. Буквально – на фізичному рівні. Присвоєний спогад про чуже життя стає для неї свого штибу містичним досвідом; нині його можна безпосередньо відчути – через зір, слух, дотик. Так вона і виліковує свій екзистенційний жах.

Не намагайтеся відтворити в реальному житті.

Троя з роману Олега Полякова «Хроніки туманної Трої» (К.: КМ) – це Троєщина. Київський «спальник», що нібито розчинився уже в анекдотах про його мешканців, – непогана локація для химерної прози. Бо це така місцина (нам розкажуть), де, якщо у вікнах горить всю ніч світло, то значить всі там – у квартирі – померли ще ввечері. А як щодо того, щоб зробити цю Трою-на-районі головним героєм?

У типовій київській квартирі знайдено кілька мерців – хазяйку і сусідів потруїла квартирантка Мавра. Випадковим свідком злочину став такий саме випадковий знайомий дівчини, волоцюга Вася-Австралія. Який до того ж є цілком невипадковим колишнім чоловіком жертви… Ні, це не детектив. Жодного покарання злочину і відновленої справедливості тут не буде. «Хроніки» – роман про поразку.  

Викладач закохується в студентку. Їхній роман руйнує його соціальне і сімейне життя. Через тридцять років він полюбить Мавру, яка йому ту давню самогубцю-Лору нагадає. Але й дівчина закохана – в авантюриста, котрий чимсь схожий їй померлого першого хлопця… Ні, це і не любовний роман. Хіба що любов «на Трої» – це з самого початку визнати себе негідним любові. Так само, як і досягти справедливості тут можна, визнавши себе наперед переможеним.       

Київ – оптимальне місто, щоб «безславно програти».

Банди Шолтес тішить «Островом Sziget или Труселями Iggy Попа» (К.: Люта справа) – гомерично смішною провокацією і продуманим хуліганством, «полуфестивальним романом» про дорослішання. Абсурдні і психологічно достовірні байки складаються у сюжет із щонайменш тринадцяти початками і без жодного помітного фіналу. Байстря Даніїла Хармса і Джуліана Барнза. Зрештою, книжки, – підмітив, – поділяються на ті, де сенсу немає, і ті, де наявний сенс не розуміють ні читач, ні автор.

Фото: www.varosh.com.ua

Організовує цей хаос побрехеньок, #smalltalks, замальовок у роман обіцяний фестиваль – Сігет. На фестивалі(ях) у розповідача є дивакуваті попутники, п’яні пригоди і навіть сонячне затемнення. Всі шляхи ведуть у Сігет: нам розкажуть про роки навчання і роботи в Угорщині, про друзів із Будапешту – з уявними друзями включно, про мандри через державний кордон, про підліткові закоханості, які увінчаються знайомством з фестивальною красунею. Навіть візит до ужгородського ощадбанку дасться чути у фінансових негараздах на Сігеті. І музика, звісно, музика. Все, що він прагнув чи зробив у своєму житті, відлунює у тому серпневому Будапешті, у такій собі лабораторній «добі невинності».

І плутаний сюжет роману-колажу, і покручений життєвий шлях героя мусить завершитися островом, куди прибувають на сім днів некерованих насолод музичні фанати… Роман про (тимчасово) повернений рай.  

Роман, який має всі потенції зробити погоду на цьогорічному Форумі – «Помирана» Тараса Антиповича (К.: Абабагаламага). Він оптимально поєднує технічне письмо, конвенції поп-літератури і прокляті вічні теми. І історію розказують цікаву, і роблять це вправно.

Нелюдський світ. Не в сенсі жорстокий, а заселений не-людьми – біомеханічними конструкціями. Хоча… В обох смислах нелюдський. Первісна спільнота збирачів і мисливців. Збирають залишки органічного сміття. Полюють на галок і голубів. Звуться коритянами – від Корита, місцевого сміттєзвалища.

І все ж – це такі послання до Кори(н)тян, навчання про справжню любов. І я не про любовні «трикутники», котрими книжка повниться. А про поглинаюче (буквально) кохання. І хай замість апостола Павла – кіборг Нельсон. Тваринний голод, яким живуть герої Антиповича, зрощений неподільно з любов’ю, буцімто найприродніший її прояв. Але цей союз – як той апгрейд людського тіла, який коритяни проводять з потреби і без неї. Як зрощення живого з неживим. Про це і книжка.

Класична для дистопії політична колізія. Є голодна автономіка зі своєю мовою (задом-наперед говорять). І є Вони-Там за Колючкою, ситі і небезпечні. Колись між ними була війна, хтось точно переміг – не пам’ятають, хто. Щоб стати такими як Вони, треба навчитися видобувати нафту з Корита.

Жити з чорнухи – відчайдушно емка метафора «Помираної».

«Перший» Остапа Дроздова (Л.: Вид-во Анетти Антоненко). Давно уже у нас не дебютували, роблячи ставку на епатаж і (а)моральні вибрики героїв. Маємо нагоду згадати ту сиву давнину.

Фото: bookforum.ua

В місті Львові працює, кохає і ненавидить сорокарічний чоловік. Все він робить перебільшено. Якщо працювати, то так, аби сягнути вершини кар’єрного зросту і щоб заздрили друзі-невдахи. Якщо любити, то залюбити до повного привласнення. Якщо ненавидіти, то всіх, хто від тебе різниться. Він гостро відчуває себе меншиною в цьому світі, тому і боронить кожний клаптик своєї, як йому здається, території. І б’є відтак на випередження.      

На місці сюжету в цьому романі – прозоре зіставлення двох чоловіків однієї родини. З одного боку – розповідач. З іншого – його репресований дід Стефко.

Перший наголошує: все його життя – боротьба проти несправедливості і за справедливість. Від конфліктів у середній школі до сварок у переповненому купе. Герой Дроздова, скажімо – принциповий пацифіст, тож не тільки сам «бігає» від призиву в АТО, а ще й друзів «відмазує» (все логічно: кращі люди не мають гинути на «чужій війні»).

Його дід інакший. Він пройшов Другу світову. Пережити травму війни йому допомогла любов до юною дівчини, через патріотичне завзяття котрої вони обоє потрапили до Сибіру. Повернувшись на Львівщину, подружжя живе тихим поміркованим життям праведників.   

У фіналі роману один із них помре.

Ще один дебют – повість «Крадії пам’яті» Сергія Комберянова (К.: Смолоскип). Чувак прокидається поруч із незнайомою голою дівчиною. Далі більше. Ця лісова галявина просто всіяна голими тілами. І ніхто не пам’ятає, хто він є і як сюди потрапив… Ясно: ми читаємо прозу про експерименти над свідомістю.

Фото: facebook / Vadym Boyshenko

Семеро Знайдених, які втратили біографічну пам'ять, поміщають в лабораторні умови. Там вони проходять серію дослідів з самоідентифікації: хто старший, хто гарніший, хто слабший, хто розумніший. По суті, з них штучно роблять плем’я, ієрархія якого керується виключно інстинктами виживання і відтворення. Важить тут і щільна ізоляція групи. Обмеження інфопотоків мусять сприяти пригадуванню, ті кажуть. Хто Ми є такі легше усвідомити, уникаючи контактів з Іншими – сумнівне твердження «Крадіїв».

І що, сильно допомогло? – Аякже: бета-самець закохується в альфа-самку. Бути біді.     

Гучні нотки соціальної прози: з природного стану ми запозичує не найкращі штуки типу підкорення фізично сильнішому; до справедливості це не має жодного стосунку. З соціальної фантастики тут: уявлення про протистояння індивіду і колективу, яке має закінчити торжеством людської унікальності (фантастика ж, кажу). З психологічної прози: рефлексивний харизматичний головний герой. З гостросюжетного трилеру: все, що у сухому залишку.

Вибух, кажете? Підірватися на замінованому полі «І тим, що у гробах» Андрія Бондаря (Л.: ВСЛ) легко: в книжці чимало сюрпризів. Хоча б від того, що всі тексти, які увійшли до збірника малої прози, скидаються на есеїстку і автобіографічну публіцистику, будучи при цьому самою що не є художньою прозою.

Фото: Книгарня Є

Це книжка про любов. Про те саме трішки невротичне агапе. Коли з усіх сил намагаєшся стати тим, за що – як тобі здається – тебе полюблять. І шукаєш в собі щось, що маєш відати тому, хто – тобі здається – цього потребує. А по ходу, проводячи ретельну внутрішню ревізію в безглуздих насправді пошуках дарів, натрапляєш на те, чим по правді володієш.

Везе він порожні слоїки, щоб повернути бабці, яка підгодовує його у голодні студентські роки, розбиває їх дорогою – і прийде до неї з порожніми руками. Але дістається натомість місця, де на нього чекають. Стоїть у натовпі, переповнений чарами від візиту до України Папи Римського, і осягає велич моменту – а потім піде у «Фуршет» за червоним вином і прокладками для жінки. Кохана людина – це справжнє чудо приналежності, а не намісник Бога на землі... Багато там такого. Він, герой Бондаря, спостережливий. Нам би йому в тому не поступатися.

Збірник Андрія Любки «Кімната для печалі» (Чернівці: Книги-ХХІ; Meridian Czernowitz) рекомендують читати, зокрема, як роман про самотність – природний стан людини. Можна і так.

Одинадцять простих історій: зневірений чоловік бачить боже провидіння в тому, щоб вкрасти церковні пожертві; хлопчик закохується у сусідку-підлітка; поет втрачає здатність писати вірші після розставання з Музою; старий готується до коронації, знаючи, що відразу за нею буде палацовий переворот на користь його сина; чоловік закохується у чужу дружину, лишень відчувши її запах т.і. Наївно простих навіть історій. Аби кожен із цих сюжетів не приховував чергову ілюстрацію – по спіралі – засадничої для «Кімнати» думки про принципову нездатність людей порозумітися між собою.   

Адвокат виконує волю померлого клієнта: має передати листа його колишній коханці. Жінка, як виявилося, теж уже відійшла. Посередник заходить у конверті картку з одним лишень словом, котре для нього ніц не значить… Закохані не можуть бути разом. Він пише вірш про неї мовою, котрої вона не знає. Потім цей текст прикрасить офіс літагента десь там – рівнодалеко і від його, і від її батьківщини… «Кімната» – це такі-от інтимні послання, які прямий адресат ніколи не чує, а сторонні – не гідні правильно потрактувати. Можна назвати це і самотністю, так.

***

Форум видавців у Львові – з 15 по 18 вересня.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик